РОЗДІЛ 42 Маркус

Ми не встигли допити каву.

Перший сигнал був не гучним — просто збільшення трафіку. Повідомлення. Запити. Дзвінки, які ще не панікують, але вже шукають коментар.

Я відкрив стрічку новин.

Вольф не поспішав.

Він зробив усе правильно.

Заголовки не кричали.

Вони питали.

“Чому Верховна відьма втрутилася лише після перших жертв?”

“Чи має одна особа право вирішувати, кого карати, а кого ні?”

“Хто контролює контроль?”

Я підняв очі на Мелісу.

Вона стояла біля вікна. Спокійна. Але я знав цей спокій — він був напруженим, як струна.

— Він не атакує напряму, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Він змінює кут.

На екрані з’явилося відео.

Той самий квартал. Клітки. Паніка. Крики.

А потім — кадр, де вона схиляється наді мною.

Вирізаний.

Уповільнений.

Без контексту.

Я відчув холод не через себе.

Через те, як це виглядало.

Не як зцілення.

Як демонстрація сили.

— Вони обрізали початок, — сказала вона тихо.

— І залишили фінал, — відповів я.

Вольф з’явився в ефірі пізніше.

Не в студії. На фоні міста.

— Ми всі бачили вчорашній хаос, — говорив він рівно. — І ми всі вдячні тим, хто допомагав. Але чи повинна допомога приходити після того, як пролилася кров?

Він не називав імен.

— Ми живемо в системі, де одна людина може вирішити, хто гідний сили, а хто — ні. Чи не час поставити це під сумнів?

Я вимкнув звук.

Тиша в квартирі стала щільною.

— Він не звинувачує, — сказав я.

— Він пропонує альтернативу, — відповіла вона.

Я підійшов ближче.

— Ти хочеш вийти з відповіддю?

Вона довго мовчала.

— Якщо я зараз виправдовуватимуся, — сказала вона, — я підтверджу його рамку.

— А якщо мовчатимеш?

— Тоді він заповнить простір.

Я кивнув.

— Є ще третій варіант.

Вона подивилася на мене.

— Я виходжу.

— Ні.

— Так.

— Маркусе, він саме цього й хоче.

— Ні, — я похитав головою. — Він хоче, щоб я захищав тебе. А я не буду цього робити.

Вона звузила очі.

— Поясни.

— Я вийду як людина, яка була там. Не як твій союзник. Не як твій рупор.

Вона мовчала.

Я продовжив:

— Я скажу правду. Що рішення не втручатися було спільним. Що відповідальність — теж спільна. І що ти врятувала життя.

— Вони використають це, — сказала вона.

— Можливо, — відповів я. — Але я не дозволю зробити з тебе монстра через монтаж.

Вона підійшла ближче.

— Ти готовий, що вони почнуть копати під тебе?

Я ледь усміхнувся.

— Вони вже копають.

На екрані з’явився новий блок.

“Маркус Рейвен: випадковий постраждалий чи частина системи?”

Я видихнув.

— Ось і почалося.

Меліса дивилася на мене довго.

— Ти розумієш, що це більше не лише про мене?

— Так.

— Вони будуть тиснути через твої контракти. Через зброю. Через кожне рішення.

— Я знаю.

— І якщо я знову втручуся…

— Ти втрутишся тоді, коли потрібно, — перебив я.

Ми стояли майже впритул.

— Ти не можеш врятувати мене від інформаційної війни, — сказав я тихо. — Але ти можеш не відступати, коли вона стане особистою.

Її пальці ледь торкнулися моєї руки.

— Я не відступлю.

На екрані Вольф завершував виступ:

— Ми не проти сили. Ми за систему, де вона підзвітна. Де рішення приймаються не в тіні, а публічно.

Я вимкнув телевізор.

— Він готує ґрунт, — сказав я.

— Для чого? — спитала вона.