РОЗДІЛ 41 Меліса

Я прокинулася раніше.

Не від тривоги.

Не від шуму.

Від спокою.

Світло просочувалося крізь штори тонкою лінією, повільно малюючи межу на стіні. Я лежала, не рухаючись, і слухала його дихання.

Рівне. Глибоке. Людське.

Учора я відчувала, як це дихання зникає.

Сьогодні — воно було поруч.

Я повернула трохи голову. Його рука лежала на моїй талії — не як власність, не як контроль. Просто звичний жест, ніби ми так спали роками.

Це лякало мене менше, ніж я очікувала.

Я могла тихо піднятися. Зробити вигляд, що ніч — це просто пауза між війнами. Повернути дистанцію.

Але я не хотіла.

Я залишилася лежати.

Моя сила була спокійною. Не збудженою, не виснаженою. Вона ніби теж прийняла рішення — не втручатися в те, що відбувається між двома людьми.

Він повільно прокинувся.

Не різко.

Не з напругою.

Його пальці ледь сильніше притиснулися до мене, перш ніж очі відкрилися.

— Я не зник? — тихо спитав він.

Я усміхнулася.

— Ні.

Він видихнув. Ледь помітно.

— Добре.

Я повернулася до нього обличчям.

Без ролей.

Без броні.

— Як ти почуваєшся? — спитала я.

— Живим.І трохи… зміненим.

— Через рану?

— Ні, — він дивився прямо в очі. — Через тебе.

Я не відвела погляд.

— Я не планувала втручатися, — сказала я чесно.

— Я знаю.

— І все одно втрутилася.

— Так.

— Ти злишся?

Він ледь усміхнувся.

— Я вдячний.

Тиша.

— Але тепер я розумію одну річ, — продовжив він.

— Яку?

— Ти не всемогутня, коли це стосується мене.

Це було сказано без провокації. Без спроби зменшити.

Просто факт.

Я провела пальцями по його грудях — там, де вчора була рана.

— І це проблема?

— Ні, — відповів він. — Це реальність. І я не хочу, щоб ти платила за неї одна.

Я піднялася трохи на лікоть.

— Ми вирішили не втручатися, — сказала я. — І загинули люди.

— Так.

— Вольф це використає.

— Так.

— І якщо я знову оберу тебе…

Він перебив мене м’яко.

— Ти не обираєш між мною і світом.

Я мовчала.

— Ти обираєш, як ти хочеш жити в цьому світі, — сказав він. — І я — частина цього вибору.

Це було… зріло.

Не романтично.

Не пафосно.

Справжньо.

Я притулилася лобом до його.

— Ти боїшся? — спитала я.

— Так, — відповів він без паузи.

— Чого?

— Що ти знову відсунеш мене, щоб захистити.

Я вдихнула повільно.

— Я боюся того самого.

Ми мовчали.

Ранок був тихим. Місто за вікном уже жило — машини, голоси, звичайні звуки. Світ не зупинився через нашу ніч.

І це було правильно.

— Сьогодні буде шумно, — сказав він.

— Так.

— Вольф уже працює.

Я відчула легкий тиск інформаційного поля. Новини. Дискусії. Питання.

— Він зробить з мене ту, хто запізнилася.

— А з мене — доказ того, що ти небезпечна для людей.

Я подивилася на нього уважно.

— Ти готовий до цього?

Він кивнув.

— Якщо ми не втечемо.

Я посміхнулася ледь помітно.

— Я більше не тікаю.

Він притягнув мене ближче. Повільно. Без поспіху.

— Тоді ми виходимо разом, — сказав він.

І в цій простій фразі було більше сили, ніж у будь-якому моєму заклинанні.

Ранок закінчився не різко.