РОЗДІЛ 40 Маркус

Я залишився.

Не тому, що вона попросила.

А тому, що піти зараз означало б повернути нас у звичну дистанцію.

Квартира була тихою. Місто за вікном гуділо глухо, ніби десь далеко працював механізм, який ми тимчасово вимкнули для себе.

Меліса зняла взуття повільно, без зайвих рухів. Я спостерігав за нею — не як стратег, не як партнер у війні.

Як чоловік, який щойно був на межі і повернувся.

Вона підійшла до кухні, налила воду в склянку, випила половину. Її руки не тремтіли. Але я знав — вона витратила більше, ніж хотіла визнавати.

— Ти виснажена, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона автоматично.

Я мовчки дивився.

Вона видихнула.

— Трохи.

Я підійшов ближче. Не торкаючись одразу.

Вона відчула це і не відступила.

— Коли я лежав на асфальті, — сказав я тихо, — я думав не про смерть.

Вона підняла на мене очі.

— А про що?

— Про те, що ти залишишся з цим одна.

В її погляді щось здригнулося.

— Я не одна.

— Я знаю, — відповів я. — Тому і залишився.

Між нами знову повисла тиша. Не напружена. Наповнена.

Вона повільно підійшла ближче. Її пальці ковзнули по моїй грудній клітці — там, де ще годину тому була рана.

— Я відчула, як ти… віддаляєшся, — сказала вона тихо.

— Я теж.

— І мені стало страшно.

Вона вимовила це без пафосу. Без драматизації. Просто факт.

Я поклав руку на її талію. Обережно. Перевіряючи.

Вона не відсунулась.

— Мені теж стало страшно, — сказав я. — Але не за себе.

Її дихання стало глибшим.

— За мене?

— За нас.

Це слово повисло між нами.

Вона не відступила.

Не відвела погляд.

І вперше я поцілував її не як продовження напруги, а як продовження вибору.

Повільно. Без жадібності.

З паузою, в якій можна було зупинитися.

Вона відповіла не одразу. Наче перевіряла, чи це не імпульс.

А потім її пальці ковзнули до моєї шиї, і поцілунок став глибшим. Не різким. Не хижим.

Справжнім.

Ми не поспішали.

Не було потреби доводити щось одне одному.

Я відчував її тепло. Її дихання. Її серце — не всемогутнє, а людське.

Вона відступила на секунду.

— Якщо це слабкість, — сказала вона тихо, — я не хочу її позбавлятися.

— Це не слабкість, — відповів я. — Це точка опори.

Її губи ледь усміхнулися.

Ми перемістилися до спальні повільно. Без хаосу. Без поспіху.

Вона торкалася мене так, ніби перевіряла реальність. Наче хотіла переконатися, що я справді тут, не привид після удару.

Я дозволив їй це.

І коли вона притиснулася до мене повністю — без магії, без захисту — я зрозумів: ось чого боявся Вольф.

Не її сили.

Не мого впливу.

А того, що ми станемо не двома окремими фігурами — а системою.

Ми не говорили більше.

Ніч була довгою.

Спокійною.

Без сирен.

І вперше за весь час я заснув не з планом у голові, а з її диханням на моєму плечі.