РОЗДІЛ 39 Меліса

Ми не поїхали одразу.

Не було потреби щось доводити.

Не було потреби зникати.

Місто поступово поверталося до свого ритму — швидкі, поліція, натовпи, журналісти. Вольф уже десь розкладав цей день по фразах. Я відчувала це, як відчувають наближення грози — не звук, а тиск.

Маркус стояв поруч. Рівно. Ніби нічого не сталося.

Але я знала: сталося.

— Ти витратила більше, ніж хотіла, — сказав він тихо, коли ми сіли в машину.

Я не відповіла одразу.

— Я витратила стільки, скільки потрібно було, — сказала я.

— Ні, — спокійно заперечив він. — Трохи більше.

Я повернула голову.

— І що з того?

Він не посміхнувся.

— Із цього випливає, що тепер я теж відповідаю за твої межі.

Це було несподівано.

Не “дякую”.

Не “ти врятувала мене”.

А відповідальність.

Я відвернулася до вікна.

— Я не просила тебе про це.

— Я знаю, — відповів він. — Ти взагалі рідко просиш.

Машина рушила. Вогні міста ковзали по склу, розмиваючись у довгі лінії. Світ виглядав спокійним, майже байдужим до того, що сталося годину тому.

Ми приїхали до мене.

Не обговорювали це. Просто було очевидно.

У квартирі було темно. Я не вмикала світло. Темрява не лякала. Вона допомагала не розпастися.

Маркус зняв куртку повільно. Я бачила, як він рухається обережніше, ніж зазвичай. Тіло зажило, але пам’ять про біль залишилася.

— Дай подивлюся, — сказала я.

— Все нормально.

— Маркусе.

Він зупинився.

Я підійшла ближче. Пальці ковзнули по місцю, де була рана. Шкіра рівна. Тепла. Без сліду.

Але я відчувала, як там ще пульсує моє втручання.

— Боляче? — тихо спитала я.

— Ні, — відповів він. — Просто… незвично.

— Що саме?

Він дивився на мене довго.

— Те, що ти прийшла не як сила. А як… — він замовк.

— Як хто? — запитала я.

— Як людина, яка боїться втратити.

Я не відвернулася.

— Я боялася, — сказала я чесно.

Тиша між нами стала густішою.

— І це тебе лякає більше за Вольфа, — додав він.

Я кивнула.

— Так.

Він підійшов ближче. Не торкаючись одразу. Даючи мені секунду, щоб я могла відступити.

Я не відступила.

Його руки лягли на мої плечі — не як захист, не як власність. Як опора. Спільна.

— Ти не втратила контроль, — сказав він. — Ти зробила вибір.

— Через тебе.

— Разом зі мною, — виправив він.

І це було важливо.

Я притулилася лобом до його грудей. Не через слабкість. Через втому.

Його серце билося рівно. Смертно. Людськи.

— Вони загинули, — сказала я тихо.

— Так.

— Ми могли втрутитися раніше.

— Могли, — погодився він.

— І не зробили цього.

— Бо хотіли зламати гру, а не лише хід.

Я заплющила очі.

— А тепер?

— А тепер ми не дозволимо йому писати правила самостійно.

Його голос був спокійним. Без злості.

Я відчула, як щось усередині мене поступово вирівнюється. Не зникає провина. Не зникає біль. Але з’являється спільність.

Ми довго стояли так.

Без поцілунків.

Без пристрасті.

Просто — разом.

І вперше ця близькість не здавалася ризиком.

Вона здавалася ресурсом.

— Залишайся, — сказала я тихо.

Він не відповів словами.

Лише притягнув мене трохи ближче.

І в цій тиші, без сирен і крові, я зрозуміла: війна стала особистою.

Але й ми — теж.