РОЗДІЛ 38 Маркус

Біль не був різким.

Він був глибоким.

Наче щось усередині мене просто вимкнули — і тіло не одразу зрозуміло, що робити далі.

Я пам’ятаю асфальт. Холодний. Шорсткий.

Пам’ятаю, як намагався вдихнути — і повітря не слухалося.

Пам’ятаю, як подумав не про смерть.

А про те, що ми знову прорахувалися.

Дивна річ — коли ти стоїш на межі, ти не думаєш про себе.

Ти думаєш про те, що залишиться незакінченим.

Я не боявся померти.

Я боявся, що вона залишиться з цим.

З провиною.

І саме тоді я почув її голос.

Не гучний.

Не владний.

Просто:

— Досить.

І світ змінився.

Не зупинився — став глибшим.

Я не бачив світла. Не було спалахів чи театральності. Була лише її рука. Тепла. Реальна. І щось, що рухалося крізь мене не як сила — як намір.

Я відчував, як біль відступає.

Повільно.

Наче хтось обережно переконує тіло залишитися.

Я хотів сказати їй не втручатися. Ми ж домовлялися.

Але губи не слухалися.

І якщо чесно — я не хотів, щоб вона зупинилася.

Бо в ту мить я зрозумів щось дуже просте.

Вона могла не прийти.

Могла залишитися в тіні.

Могла зберегти позицію.

Могла дозволити мені бути “людиною, яка прийняла ризик”.

Але вона обрала мене.

Не як стратегічну фігуру.

Не як партнера по війні.

Як людину, яку не можна втратити.

І це змінило все.

Я відчував її концентрацію. Напруження в пальцях. Її дихання — рівне, але глибше, ніж зазвичай. Вона витрачала більше, ніж хотіла показати.

І я вперше за весь цей час подумав не про культ.

А про неї.

Про те, як вона втомилася тримати світ.

Про те, що вона дозволила собі прив’язатися — і тепер це може стати слабкістю.

І я вирішив одне.

Якщо я виживу — я більше не дозволю їй нести це самій.

Біль остаточно відступив.

Тіло стало слухняним.

Дихання повернулося.

Я відкрив очі — і побачив її обличчя.

Не холодне.

Не Верховне.

Страшенно живе.

І трохи налякане.

— Ти не помреш, — сказала вона.

І в її голосі була не влада.

Була потреба.

Я стиснув її руку, бо іншого способу сказати “я тут” у мене не було.

Коли вона піднялася, я вже стояв.

Тіло було відновлене, але всередині щось змінилося безповоротно.

Я більше не був лише смертним у її війні.

Я став тим, заради кого вона порушує власні правила.

І це накладає відповідальність більшу, ніж будь-який контракт.

Коли вона сказала:

— Ти — мій вибір, я не відповів одразу.

Бо ці слова — не романтика.

Це вирок.

Це означає, що відтепер будь-який мій крок впливатиме на неї інакше.

І я прийняв це.

Не з захватом.

Не зі страхом.

З усвідомленням.

Я дивився на неї серед сирен, крові і хаосу — і вперше за довгий час відчув не адреналін.

Спокій.

Бо якщо вона прийшла за мною в момент, коли могла втратити стратегічну перевагу…

Значить, ми більше не просто союзники.

І це вже не можна розгорнути назад.