РОЗДІЛ 37 Меліса

Я не рухалася.

Не одразу.

Світ не зупинився — це я зупинилася всередині нього.

Маркус падав повільно. Кров не була яскравою — вона була темною, густою, реальністю, яку неможливо інтерпретувати як “частину плану”.

Я відчула удар не тілом — простором. Ніби хтось розірвав тонку нитку, яку я вчора ще боялася назвати почуттям.

— Ні, — сказала я тихо.

Це не було звернення до культу.

І не до Вольфа.

Це було звернення до себе.

Ми домовлялися.

Ми вирішили.

Ми стратегічно мовчали.

Але є межі, які не можна перетворювати на теорію.

Я ступила вперед.

Не кроком — наміром.

Повітря навколо мене стало густішим. Сирени затихли не фізично — просто перестали мати значення. Люди кричали, скажені рвалися, поліцейські намагалися стримати натиск.

Я не дивилася на них.

Я дивилася на нього.

Вольф стояв неподалік. Не тікаючи. Не ховаючись. Він бачив. І саме це було його розрахунком.

Він хотів подивитися, що я оберу.

Світ.

Чи Маркуса.

Я присіла біля нього.

Кров просочила сорочку. Удар був глибоким, майже фатальним, якби я запізнилася на хвилину.

Його очі були відкриті.

— Не… — він спробував сказати щось, але дихання вже рвалося.

— Мовчи, — сказала я спокійно.

Не ніжно.

Не холодно.

Зосереджено.

Я поклала руку на рану.

І вперше за довгий час моя сила не була інструментом.

Вона була відчаєм.

Світло не спалахнуло. Я не люблю театру.

Але повітря змінило щільність. Метал кліток за спиною завібрував. Скажені завмерли на мить, ніби щось притисло їх до землі.

Я не лікувала його як Верховна.

Я лікувала його як жінка, яка не дозволить смерті забрати те, що вона щойно наважилася відчути.

Кров зупинилася першою.

Потім — пошкоджені тканини.

Кістка, зачеплена ударом, зрослася повільно, обережно.

Я не поспішала.

Бо кожен імпульс моєї сили — це сигнал світу.

І я знала, що Вольф дивиться.

— Ти не помреш, — сказала я тихо, нахиляючись ближче. — Не сьогодні.

Його рука стиснула мою. Слабко. Але усвідомлено.

— Я не планував, — прошепотів він.

Я видихнула крізь зуби.

— Замовкни.

Скажені знову заворушилися. Поліція крикнула щось у гучномовець. Світ намагався повернутися в хаос.

Я піднялася.

І лише тоді дозволила собі подивитися на Вольфа.

Він не аплодував.

Не посміхався.

Він просто кивнув.

Наче отримав підтвердження.

— Тепер Вас видно, — сказав він тихо. Не голосно. Лише для мене.

Я підійшла ближче. Не агресивно. Не демонстративно.

— Ви хотіли кров, — сказала я спокійно. — Ви її отримали.

— Я хотів вибір, — відповів він. — І Ви його зробили.

— Ви використали людей.

— Ви дозволили це, — відповів він без злості.

Це було найгірше.

Бо він мав рацію.

Ми вирішили не втручатися.

І це рішення коштувало життя.

Я відчула, як у мені піднімається щось темне. Старе. Те, що завжди простіше — знищити джерело.

Але Маркус повільно піднявся за моєю спиною.

— Не зараз, — сказав він хрипко.

Я не оберталася.

Але відчула, як його рука торкнулася мого плеча.

Живий.

Теплий.

Реальний.

— Ви хотіли показати, що я — страх, — сказала я Вольфу. — Але ви показали лише те, що боїтеся втратити контроль.

Він не заперечив.

— Це тільки початок, пані Карсо, — сказав він.

І пішов.

Без охорони.

Без поспіху.

Я повернулася до Маркуса.

Він стояв рівно, хоча тіло ще пам’ятало біль.