Коли скажених почали ловити поліцейські, я стояла в тіні й дивилася.
Клітки. Метал. Зв’язані руки. Закривавлені обличчя.
Я могла зупинити це раніше.
Могла.
Але ми вирішили — не втручатися.
— Це не твоє рішення, — прошепотів простір.
— Ні, — відповіла я. — Це наше.
Я відчула, як світ дивиться на мене. Не як на спасіння. Як на мовчазну силу.
І Вольф це бачив.