РОЗДІЛ 31 Меліса

Я стояла на даху будинку навпроти.

Не ховалася. Просто не входила.

Я могла чути все. Не в буквальному сенсі — не слова, а інтонації. Напруга. Ритм дихання. Момент, коли страх поступається місцем мисленню.

Маркус не тиснув.

Він не переконував.

Він не намагався здаватися більшим, ніж є.

І саме тому я вперше за довгий час відчула… гордість.

Не за себе.

За людину.

Культ зробив правильний хід.

Вони не напали.

Вони поставили питання.

А я завжди була відповіддю.

І ось тепер мені доводиться вчитися мовчати.

Коли він вийшов з під’їзду, я відчула зміну в повітрі. Не магічну. Емоційну. Щось дуже крихке не зламалося. І це була маленька перемога.

Я не спустилася до нього одразу. Дала простору охолонути. Дала йому відчути власний результат без мого підтвердження.

Лише коли він відійшов на квартал, я набрала.

— Я бачила, — сказала я.

— Я знав, — відповів він.

Мені подобалося це “знав”. Без контролю. Без вимоги.

— Вони розраховували на інше, — продовжила я.

— Так, — сказав він. — Вони хотіли, щоб я став захисником від тебе. Або твоїм адвокатом.

— А ти?

— Я став собою, — відповів він.

Я заплющила очі.

І саме це небезпечно, — подумала я.

Бо культ може дискредитувати силу.

Може очорнити символ.

Але з людиною, яка не грає роль, працювати складніше.

— Вони змінять тактику, — сказала я. — Більше не через страх.

— Через що? — спитав він.

— Через сумнів у мені.

Пауза.

— А в тобі? — тихо уточнив він.

Я дозволила собі чесність.

— У мені він уже є.

Тиша між нами не стала гострою. Вона стала глибшою.

— Це добре, — сказав він несподівано.

— Чому?

— Бо той, хто не сумнівається, — небезпечніший за культ.

Я тихо видихнула.

— Ти завжди так… заземлюєш?

— Тільки коли потрібно, — відповів він.

Я дивилася на місто, яке не знало, що ми щойно втримали одну невидиму тріщину.

— Маркусе, — сказала я повільно. — Якщо вони винесуть це в публічну площину… якщо почнуть ставити питання відкрито…

— Я не буду ховатися, — перебив він.

— Я знаю.

— І я не буду вимагати, щоб ти пояснювала.

Це було важливо.

Я опустила руку з телефоном.

— Тоді ми йдемо в довгу, — сказала я.

— Ми вже в ній, — відповів він.

Я відчула, як щось у мені остаточно зміщується. Не падіння. Переналаштування.

Я більше не хочу бути єдиною точкою контролю.

Але я й не готова втратити світ.

І між цими двома крайнощами — він.

Не як опора.

Не як щит.

Як людина, поруч із якою я можу не бути всемогутньою.

— Сьогодні ти зробив більше, ніж будь-яка магія, — сказала я.

— Сьогодні я просто не завадив.

Я усміхнулася.

— Саме це і є мистецтво.

Я вимкнула зв’язок і залишилася на даху ще кілька хвилин. Вітер торкався волосся, місто дихало рівно, культ перегруповувався.

І я вперше за довгий час дозволила собі відчути не тривогу.

Передчуття.

Бо тепер, коли ми не реагуємо за їхнім сценарієм, вони будуть змушені вийти з тіні.

І наступний хід буде більшим.

І, можливо, болючішим.