РОЗДІЛ XXX Маркус

Її будинок був звичайним.

Не бідним, не заможним — просто місцем, де живуть люди, які не чекають, що світ раптом стане небезпечним.

Я прийшов пішки. Не тому, що боявся стеження — тому, що не хотів принести сюди швидкість. Біля під’їзду стояла коляска, хтось забув іграшку на лавці. Нічого символічного. Саме це і робило місце вразливим.

Вона відчинила двері не одразу. Подивилася у вічко. Довго.

Потім — клацання замка.

— Я не знаю, чому погодилась, — сказала вона замість привітання.

— Це нормально, — відповів я. — Я не знаю, чи правильно зробив, що прийшов.

Вона відступила вбік, пропускаючи мене. Квартира пахла кавою і чимось теплим — випічкою, можливо. Домашнім. Тим, що культ ніколи не руйнує напряму.

Ми сіли на кухні. Я не оглядався. Не сканував. Я залишив усе це за дверима.

— Вони не погрожували, — сказала вона, стискаючи чашку. — Вони просто… питали.

— Про що?

— Про те, хто має право вирішувати. Про те, чому хтось один може забрати в іншого щось важливе.

Я кивнув.

— А Ви що відповіли?

Вона знизала плечима.

— Я сказала, що не знаю. І що боюся.

Це було чесно.

Це було небезпечно.

— Вони сказали, що страх — це доказ, — продовжила вона. — Що якщо я боюся, значить, зі мною щось не так у цій системі.

Я подивився на неї уважно. Не як на джерело інформації. Як на людину.

— А Ви як думаєте? — спитав я.

Вона здригнулася. Ніби не чекала цього питання.

— Я думаю… — вона зам’ялася. — Я думаю, що хочу, щоб мою доньку ніхто не використовував. Ні культ. Ні… — вона не договорила.

— Ні та, хто має силу? — допоміг я.

Вона кивнула.

— Так.

Я не заперечив.

І саме це її насторожило.

— Ви не будете мене переконувати? — спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Я не прийшов за відповіддю. Я прийшов, щоб Ви не залишилися з питанням наодинці з тими, кому вигідна ваша тривога.

Вона довго дивилася на мене.

Дуже довго.

— Вони казали, що Ви — частина проблеми, — сказала вона. — Що Ви прикриваєте її.

Я всміхнувся. Не іронічно. Втомлено.

— Я прикриваю людей, — сказав я. — Іноді — її. Іноді — Вас. Іноді — тих, кого Ви навіть не знаєте.

— А хто прикриває Вас? — тихо спитала вона.

Це було несподівано.

І дуже влучно.

Я не відповів одразу.

Бо відповідь була надто особистою.

— Ті, хто не вимагає від мене бути кимось більшим, ніж я є, — сказав я нарешті.

Вона кивнула. Повільно. Ніби приймала не мої слова — сам факт, що відповідь існує.

— Вони знову прийдуть, — сказала вона.

— Можливо. Але тепер Ви знаєте, що можете сказати “мені потрібно подумати”. І що це не злочин.

Вона видихнула. Вперше з того моменту, як я зайшов.

— А якщо вони спитають про неї? — спитала вона. — Про ту… відьму.

Я не збрехав.

— Скажіть правду. Що ви її не знаєте. І що Ви не хочете, щоб страх за Вас хтось використовував як аргумент.

Вона подивилася у вікно, де в іншій кімнаті хтось сміявся. Дитячий сміх. Справжній.

— Ви не схожі на людину, яка вірить у прості рішення, — сказала вона.

— Бо їх не існує, — відповів я.

Коли я вийшов, небо було все ще сірим. Світ не змінився. Але десь у ньому з’явилася тріщина в дуже акуратно вибудуваній брехні.

Я зупинився за квартал.

Не дзвонив одразу.

Я знав: вона поруч. Не фізично — присутністю.

І лише тоді набрав.

— Я зробив усе, що міг.

— Я бачила, — відповіла Меліса тихо. — І ти зробив саме те, чого вони не очікували.

— Не став героєм?

— Не став символом, — виправила вона. — Залишився людиною.

Я усміхнувся.

— Це важче.

— Так, — сказала вона. — Але саме тому… — пауза. — Саме тому я тут.

Я не перепитував.

Бо романтичні історії не починаються з обіцянок.

Вони починаються з моменту, коли ти знаєш — навіть якщо не бачиш, вона поруч.

І культ це теж знав.

І саме тому вони зроблять наступний хід ще тоншим.