РОЗДІЛ XXVIII Меліса

Я пішла від мосту першою.

Не тому, що хотіла піти — тому, що якби залишилася ще на хвилину, то зробила б щось, до чого не була готова.

Це рідкісне відчуття — коли сила слухається, а ти сам собе ні.

Я йшла вулицею, не використовуючи жодних скорочень. Кроки віддавалися в тілі глухо, рівно. Місто жило. Люди сміялися, хтось сварився телефоном, десь грала музика з відкритого вікна. Світ не знав, що в мені щойно змістилася вісь.

Я не боялася Маркуса.

Я боялася того, ким стаю поруч із ним.

Не слабшою.

І не сильнішою.

Живішою.

Це небезпечно для тих, хто звик тримати баланс світу руками.

Я зайшла в квартиру, зачинила двері й довго не вмикала світло. Темрява була чесною — вона нічого від мене не вимагала. Я зняла пальто, залишила його на спинці стільця, ніби це був хтось інший, хто сьогодні прожив інший день.

Я сперлася спиною об двері і заплющила очі.

Його рука на моїй.

Не як утримання.

Не як обіцянка.

Як дозвіл.

Я зрозуміла це із запізненням: він не намагався бути потрібним. Він не будував залежність. Він залишав простір — і саме тому я дозволила йому бути ближче.

Це… нове.

Мій телефон лежав на столі. Я не брала його до рук. Я знала, що він не напише без причини. І це було ще одним дивним знаком — хтось поруч, хто не вимагає постійної присутності, але залишається.

Я підійшла до вікна. Відкрила його. Холодне повітря торкнулося шкіри, і я вперше за довгий час відчула тіло не як носій сили, а як щось крихке й цінне.

— Ти ускладнюєш усе, — сказала я в порожнечу.

І простір, як завжди, мовчав.

Але цього разу мовчання не було порожнім.

Я раптом зрозуміла: культ уже не головна загроза.

Він — каталізатор.

Справжній зсув відбувався тут. У мені. У тому, що я почала дозволяти людині бачити не роль, а стан. Не рішення, а втому. Не силу, а межу.

Я сіла на підлогу, підтягнувши коліна до грудей. Не як захист — як жест присутності в собі.

Це не кохання, — сказала я собі чесно.

Ще ні.

Але це було те, з чого воно починається.

Не з бажання.

Не з потреби.

А з усвідомлення: я більше не хочу повертатися туди, де тебе немає.

Телефон завібрував.

Одне повідомлення.

«Я вдома. Все тихо. Просто кажу, щоб ти не думала.»

Я усміхнулася.

Повільно. Без іронії.

«Я не думала,» — відповіла я.

Потім, після паузи, додала:

«Але дякую.»

Я відклала телефон і дозволила собі вперше за багато років не прораховувати завтрашній день до секунди.

Завтра буде важко.

Завтра культ спробує зробити хід.

Завтра мені доведеться знову бути Верховною.

А сьогодні…

Сьогодні я просто жінка, яка стоїть на межі почуття, що не руйнує її силу — а вчить нею не прикриватися.

І це лякає більше за будь-яку війну.

Але я вже не хочу відступати.