РОЗДІЛ XXVII Маркус

Я не запросив її до себе.

І вона не запропонувала піти до неї.

Ми обидва зрозуміли це без слів: простір сьогодні важливіший за стіни.

Місто після ресторану було тихим, ніби змовилося не заважати. Ми йшли поруч, не торкаючись, але з тією відстанню, яка вже не є дистанцією. Крок у крок. Без потреби коригувати темп.

— Ти завжди так ходиш? — спитала вона раптом.

— Як?

— Наче тримаєш маршрут у голові, — сказала вона. — Навіть коли просто йдеш.

Я ледь усміхнувся.

— Звичка, — відповів я. — Якщо знаєш, куди йдеш, легше дозволити собі зупинитися.

— А якщо не знаєш?

Я подивився на неї. На профіль у світлі ліхтаря. Втомлений. Живий.

— Тоді важливо знати, з ким, — сказав я.

Вона не відреагувала одразу. Але я відчув — слова лягли правильно. Не як тиск. Як факт.

Ми зупинилися біля мосту. Вода внизу була темною, важкою, без відблисків. Я сперся на поручні. Вона — поруч, але не притулилася. І це було краще за будь-який жест.

— Завтра буде складно, — сказала вона.

— Завтра завжди складніше, ніж сьогодні, — відповів я.

— Я не про це. Завтра я знову стану тим, ким бути не хочу.

Я повернувся до неї повністю.

— А сьогодні?

— А сьогодні, — вона видихнула, — я хочу залишитися собою.

Я не торкнувся її.

І саме це було правильним.

— Тоді дозволь мені зробити дещо просте, — сказав я.

— Що саме?

— Побути поряд. Без рішень. Без ролей. Без відповідей.

Вона подивилася на мене довго. Ніби перевіряла, чи справді я витримаю власні слова.

— Це складніше, ніж здається, — сказала вона.

— Я знаю. Але я не поспішаю.

І саме в цей момент я відчув рух.

Не позаду.

Не поруч.

У структурі.

Телефон завібрував, і цього разу я не став його ігнорувати. Погляд ковзнув по екрану.

«Є витік. Хтось дуже акуратно зливає інформацію. Не про тебе. Про неї.»

Я повільно видихнув.

— Вони почали, — сказав я.

Вона не спитала хто.

Вона вже знала.

— Вони не будуть брехати, — сказала вона тихо. — Вони скажуть правду. Але під правильним кутом.

— Так, — погодився я. — І зроблять із тебе символ страху, а з мене — того, хто “надто близько”.

Вона усміхнулася сумно.

— Тоді вони помиляються в одному.

— У чому?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— У тому, що близькість — це слабкість.

Я не втримався.

Цього разу — не спеціально.

Я обережно накрив її долоню своєю. Не стискаючи. Не притримуючи. Просто — присутність.

Вона не відсмикнула руку.

І світ не завалився.

— Маркусе, — сказала вона тихо. — Якщо завтра я зроблю щось, що тобі не сподобається…

— Я не прошу подобатися, — відповів я. — Я прошу залишатися чесною.

— А ти?

— Я не зникну, — повторив я. — Навіть якщо стане незручно.

Вона повільно кивнула.

І цього разу — зробила крок ближче сама.

Не для захисту.

Не для опори.

Просто — ближче.

Ми стояли так кілька секунд. Місто текло повз, культ рухався десь у тіні, майбутнє збиралося в щось важке і неминуче.

А між цим усім було щось нове.

Не обіцянка.

Не слабкість.

Вибір бути поруч, не тікаючи від реальності.

І я знав: культ уже відчув це.

І саме тому вони зроблять усе, щоб перевірити — чи витримає наше “поруч” перший справжній удар.