РОЗДІЛ XXVI Маркус

Я зрозумів, що це вже не просто співпраця, у той момент, коли почав коригувати маршрути не лише з міркувань безпеки — а з міркувань її втоми.

Це небезпечний момент для будь-якої системи.

Коли в розрахунках з’являється людський фактор, який ти не хочеш оптимізувати до мінімуму.

Меліса сиділа навпроти, і в ресторані було занадто тихо для міста, яке готувалося до чергового ходу культу. Я знав: поки ми тут — нічого не станеться випадково. Вони надто уважні, щоб не відчути паузу.

Саме тому я дозволив її.

— Ти дивишся так, ніби рахуєш, — сказала вона, не піднімаючи погляду від тарілки.

— Я завжди рахую, — відповів я. — Просто іноді — не цифри.

Вона підвела очі. Не з іронією. З розумінням.

— І що цього разу?

Я не відповів одразу. Бо відповідь була надто простою, щоб її можна було вимовити без відповідальності.

— Ризики, — сказав я нарешті. — Нові.

— Я — ризик? — спитала вона спокійно.

— Ні, — відповів я одразу. — Ти — змінна, яка не підлягає скороченню.

Вона усміхнулася. Ледь. Без кокетства.

— Це звучить майже ніжно, — сказала вона.

— Ніжність ніколи не була моєю сильною стороною, — зізнався я. — Але стабільність — так.

Вона відклала прибори. Подивилася на мене уважно. Так, ніби бачила не те, ким я є зараз, а те, ким я стаю поруч із нею.

— Культ рухається, — сказала вона. — Вони сьогодні не атакують. Вони слухають.

— Я знаю. У них нова лінія. Через близькість. Через “людяність”.

— Вони відчули зсув, — сказала вона тихо.

— Так. І тепер вони спробують використати його.

Я не сказав нас.

Але ми обидва це почули.

За вікном проїхала машина, надто повільно. Я відмітив її автоматично, але не напружився. Не зараз. Не тут.

— Якщо вони вдарять, — продовжив я, — це буде не по мені. І не по тобі напряму.

— По зв’язку, — сказала вона.

Я кивнув.

— Вони спробують показати, що я — слабке місце. А ти — помилка.

Вона мовчала кілька секунд.

А потім сказала:

— А ти так не вважаєш.

Це не було питанням.

— Ні, — відповів я. — Я вважаю, що це — вибір. І я зробив його усвідомлено.

Вона повільно видихнула. Не як богиня. Як жінка, якій давно не дозволяли бути просто живою.

— Маркусе, — сказала вона, і в її голосі не було наказу. — Якщо вони використають мене проти тебе…

— Вони не зможуть, — перебив я. — Не так, як думають.

— Чому?

Я нахилився трохи ближче. Не торкаючись. Залишаючи їй простір.

— Бо я не ставлю тебе в центр своєї системи, — сказав я. — Я ставлю тебе поруч. А це різні речі.

Вона дивилася на мене довго.

І я вперше відчув: ось він — момент, де не можна сховатися за логікою.

— Це складніше, — сказала вона.

— Зате чесніше.

Мій телефон завібрував. Одне повідомлення. Коротке.

«Фонд міняє локацію. Завтра — лікарняний сектор.»

Я не одразу відповів. Поклав телефон екраном донизу.

— Вони переходять межу, — сказав я.

— Я знаю. І завтра мені доведеться втрутитися більше, ніж я хочу.

Я дивився на неї і думав, що раніше в таких моментах я будував стіни.

А зараз — залишаю місце поруч.

— Тоді сьогодні, — сказав я тихо, — просто будь тут. Не як Верховна. Не як регулятор.

— А як? — спитала вона.

Я не вагався.

— Як жінка, яку я не хочу використовувати як аргумент у війні.

Це було найнебезпечніше, що я сказав за довгий час.

Вона не відповіла одразу.

Лише простягнула руку — не торкнулася, а поклала долоню поруч із моєю.

— Тоді, — сказала вона, — сьогодні я тут.

І цього було достатньо, щоб світ на мить перестав бути полем бою — і став простором, де двоє людей обирають бути поруч, навіть знаючи, що завтра це стане ще одним випробуванням.