РОЗДІЛ XXV Меліса

Кохання не починається з бажання.

Воно починається з моменту, коли ти перестаєш тримати дистанцію — не тілом, а рішенням.

Я це відчула не тоді, коли він подивився на мене інакше.

І не тоді, коли я дозволила йому бути поруч.

А тоді, коли зловила себе на думці: я рахую час до розмови з ним.

Це було неприйнятно.

І водночас — чесно.

Ми не бачилися два дні. Для світу — нічого. Для мене — занадто помітна пауза. Я відчувала його рухи не силою, а звичкою: коли він мовчить, коли діє, коли стримується. Люди залишають сліди не магією, а присутністю.

Я стояла на даху будинку, дивлячись, як місто повільно тоне у вечірньому світлі. Культ не робив ходів. Світ був підозріло спокійним.

І саме в такі моменти стає ясно, що небезпека — не зовні.

Телефон задзвонив не різко.

Ніби знав, що я чекаю.

— Ти вільна? — спитав Маркус.

Без вступів.

Без напруги.

— Формально — так, — відповіла я.

— Неформально?

Я ледь усміхнулася.

— Це складніше питання.

— Тоді я ризикну, — сказав він. — Не як хід. Як людина.

Я мовчала, дозволяючи йому продовжити.

— Я зараз у місті. Без задачі. Без плану. І думаю, що якщо я зараз не задам одне питання, то потім воно почне заважати.

— Я слухаю.

— Ти вечеряла сьогодні?

Просте питання.

Найнебезпечніше з можливих.

— Ні, — відповіла я чесно.

— Тоді я пропоную не-рішення, — сказав він. — Їжа. Тиша. Без розмов про культ. Без ролей.

Я прикрила очі.

— Це не дуже розумно.

— Я знаю, — відповів він спокійно. — Але це чесно.

Я могла відмовитись.

Могла сказати «потім».

Могла знову вибрати дистанцію.

Але кохання не починається з бажання.

Воно починається з довіри до нормальності.

— Добре, — сказала я. — Але без символів. Без пафосу.

— Я не вмію з пафосом. Тільки з реальністю.

Ми зустрілися в маленькому ресторані без вивіски. Таких багато — місця, де не чекають нікого особливого. І саме тому там можна бути собою.

Він уже сидів. Без костюма. Без захисту. Людина, яка дозволила собі виглядати просто.

Я сіла навпроти.

І вперше за довгий час не відчувала потреби тримати поле.

— Ти виглядаєш… — він замовк, ніби підбираючи слово. — Втомлено. Але інакше.

— Менш самотньо, — відповіла я, не думаючи.

Він не злякався цієї фрази.

Не зрадів.

Прийняв.

Ми їли мовчки кілька хвилин. І це мовчання не було напруженим. Воно було схожим на дім, який не потребує пояснень.

— Я не хочу, щоб це було втечею, — сказав він раптом.

— І я не хочу, щоб це було залежністю, — відповіла я.

Наші погляди зустрілися.

Спокійно. Доросло.

— Тоді це просто зустріч, — сказав він.

— Так, — погодилась я. — Але важлива.

Він кивнув.

— Я не буду просити більше, ніж ти готова дати.

І ось тоді щось усередині мене зрушилося остаточно.

Бо кохання не починається з пристрасті.

Воно починається з безпечної межі, яку ніхто не намагається перейти силою.

Я дозволила собі трохи нахилитися вперед. Не торкнутися. Лише скоротити відстань.

— Тоді залишайся, — сказала я. — Сьогодні.

Він не посміхнувся широко.

Лише ледь — так, як усміхаються ті, хто розуміє відповідальність моменту.

— Я тут, — сказав він.

І вперше за довгий час я дозволила собі думку, що ця історія може бути не лише про баланс світу — а й про баланс двох людей, які не рятують одне одного, а обирають бути поруч.