РОЗДІЛ XXIV Маркус

Найгірше — це дні, коли нічого не відбувається.

Не тому, що безпечно. А тому, що хтось дуже старався, щоб усе виглядало саме так.

Я сидів у машині навпроти школи. Звичайної. Без камер, без охорони з автоматами. Діти виходили групами, шумні, живі, з цим коротким відрізком свободи між уроками і домом. Саме тут культ любив працювати — не з дітьми, ні. З батьками. З вчителями. З тими, хто відповідає.

Ніхто не носив символів.

Ніхто не вербував.

Вони просто були.

— Вони не порушують закон, — сказав Оскар у навушнику. — Усе чисто. Благодійний фонд. Психологічна підтримка. Безкоштовні лекції.

— Про що? — спитав я.

— Про вибір. Про автономію. Про те, що “ніхто не має права вирішувати замість вас”.

Я стиснув кермо.

— Ідеально.

— Саме це й лякає.

Я знав, що Меліса відчуває те саме. Ми не говорили про це прямо, але між нами вже з’явився новий тип мовчання — синхронний. Коли обидва дивляться в одну точку, але з різних боків.

— Не ліземо, — сказав я. — Але всіх фіксуємо. І контакти. І теми.

— Прийняв.

Я вийшов з машини. Не як спостерігач. Як людина, яка просто проходить повз. Один із батьків, які чекають. Один із дорослих, що мають вигляд, ніби знають, куди йдуть.

Поруч стояла жінка з втомленими очима. Вона дивилася, як її донька махає з подвір’я.

— Вони сьогодні знову приходили, — сказала вона ніби між іншим.

— Хто? — спитав я.

— Ті з фонду, — відповіла вона. — Кажуть правильні речі. Про свободу. Про вибір. Про те, що дітям не можна нав’язувати страх.

Я кивнув.

— І як Вам?

Вона знизала плечима.

— Я не знаю, — чесно сказала вона. — Але коли слухаєш… стає легше. Наче хтось знімає відповідальність.

Ось воно.

— А потім? — обережно спитав я.

Вона подивилася на мене уважніше.

— А потім починаєш думати. А раптом вони праві?

Я не заперечив.

Не переконав.

Не зламав.

— Думати — це нормально, — сказав я. — Питання тільки, хто поруч, коли відповідь виявиться складною.

Вона нічого не сказала. Але в її погляді з’явилася тріщина. Не страх. Сумнів у простоті.

Я відійшов. Повільно. Без ефектів.

У машині я довго не заводив двигун.

Культ не продавав зло.

Він продавав полегшення.

А з цим не воюють кулаками.

Телефон завібрував.

«Вони поруч із дітьми», — написала Меліса.

«Не прямо. Але близько».

«Я тут», — відповів я.

«Без тиску. Без втручання».

Пауза.

Потім:

«Я знаю. І це правильно».

Я відкинувся на сидіння й подивився на небо крізь лобове скло. Сіре, рівне, без ознак бурі. Саме таке, яке люблять ті, хто чекає.

— Ми не можемо їх зупинити зараз, — сказав я в порожнечу.

Але й не мусимо.

Бо культ будує довгу гру.

А довгі ігри виграють не ті, хто сильніший.

А ті, хто не зраджує себе, коли стає складно.

Я завів машину і поїхав. Не до офісу. Не додому. Туди, де завтра знову будуть люди, питання і тиша між словами.

І я знав: вона теж там буде.

Не поруч.

А разом.