РОЗДІЛ XXIII Меліса

Є межі, які не видно ззовні.

Вони не кричать, не світяться, не мають імен. Але коли ти їх перетинаєш — світ змінює звук.

Я відчула це вранці.

Не тривогою.

Відсутністю її.

Місто прокинулося спокійним. Занадто. Люди йшли на роботу, діти тягнули рюкзаки, транспорт рухався за розкладом. Баланс виглядав ідеальним — і саме це було неправильно.

Культ навчився маскувати тишу.

Я сиділа за столом, дивлячись на свої руки. Сьогодні вони не тремтіли. Сьогодні вони були слухняними. Сила була поруч, доступна, готова. Але я не відчувала полегшення.

Бо загроза, яка не змушує тебе діяти, — небезпечніша за ту, що кричить.

Я дозволила собі більше — не бачення, не проникнення, а спостереження. Тонке. Майже людське. Я слухала місто так, як слухають людину, яка раптом перестала сперечатися.

І почула.

Не культ.

Наслідок.

Люди почали говорити одне з одним інакше. Обережніше. З новими словами: “можливо”, “якщо”, “хто вирішує”. Питання не були радикальними. Вони були правильними — і тому небезпечними.

Я колись створила істот, щоб подивитися, як інакше можна жити.

А тепер дивилася, як люди починають сумніватися в самій ідеї меж.

І тут сила безсильна.

Я вийшла з дому без плану. Мені потрібно було бачити місто не як систему, а як місце. Кав’ярні, переходи, розмови уривками. Все було звичайним — і все зсувалося на півтону.

Телефон задзвонив, коли я переходила вулицю.

— Вони не роблять помилок, — сказав Маркус без вступу. — Це насторожує.

— Бо вони вже вийшли за фазу експериментів, — відповіла я. — Тепер вони сіють.

— І що проросте?

Я зупинилася.

— Запит, — сказала я. — Не бунт. Запит на право вирішувати.

— Людський, — додав він.

— Саме тому.

Ми замовкли одночасно. Не тому, що не було що сказати. А тому, що обидва зрозуміли: зараз не час для рішень.

— Я не відчуваю загрози, — продовжила я. — І це проблема.

— Тоді ми дивимось, — сказав він. — Не втручаємось першими.

— Домовились.

Я вимкнула зв’язок і рушила далі. Кроки вели мене туди, де зазвичай не ходять ті, хто має силу. У спальні райони. У двори. У школи після уроків.

Я сиділа на лавці і слухала, як двоє підлітків сперечаються про справедливість. Не про культ. Не про мене. Про абстрактне “право”.

І я раптом зрозуміла: культ не воює зі мною.

Він воює з ідеєю, що хтось має відповідь.

А я…

я завжди була відповіддю.

Це було найнебезпечніше усвідомлення за всю мою довгу історію.

Я могла зламати культ.

Але не могла зламати питання, яке вони посіяли.

І, можливо, не мала права.

Я підвелася з лавки і пішла, відчуваючи, як світ повільно виходить з-під моєї тіні. Не різко. Не з ненавистю. Природно.

І десь у цьому русі я вперше подумала: можливо, баланс — це не коли я вирішую, а коли я дозволяю світу витримати власну свободу.

Телефон знову завібрував. Повідомлення.

«Сьогодні без ходів. Але завтра…»

Я не стала дочитувати.

Завтра — це ще не зараз.

А зараз — я вчуся не бути центром.

І це найважчий урок з усіх, що я коли-небудь собі дозволяла.