РОЗДІЛ XXII Маркус

Після того вечора район довго не відпускав.

Не фізично — внутрішньо.

Люди розходилися повільно, ніби кожен ніс у собі питання, яке ще не мав слів сформулювати. Хлопець пішов не оглядаючись. Не врятований. Не зцілений. Просто — не зламаний.

Це іноді достатньо.

Я залишив людей неподалік і рушив сам. Не до машини. Пішки. Місто краще думає, коли ти йдеш у його темпі.

Я знав, де вона.

Не координатами — відчуттям.

Меліса стояла під старим деревом біля двору, де світло лампи не доходило до кінця. Тінь прикривала її не як маска, а як згода з простором. Вона не ховалася. Вона чекала, але не на мене — на момент.

Я зупинився на відстані кількох кроків. Не вторгався.

— Він пішов, — сказав я.

— Я знаю.

Її голос був тихий. Не слабкий — втомлений іншим способом. Так звучать ті, хто вперше дозволив собі не бути центром подій.

Ми мовчали.

Довше, ніж дозволяє звичайна розмова.

Але коротше, ніж потребувала тиша.

— Ти не втрутилася..

— Я втручалася, — відповіла вона. — Просто не силою.

Я кивнув.

Це була правда, яку не всі витримують.

— Вони це запам’ятають. Культ теж.

— Так, — сказала вона. — Тепер вони знатимуть, що я можу не приходити.

— І що тоді?

Вона підвела на мене погляд. У темряві очі здавалися глибшими, ніж зазвичай.

— Тоді вони спробують змусити мене прийти. Або зробити так, щоб світ попросив.

Я відчув, як у грудях повільно стискається щось важке. Не страх. Передчуття масштабу.

— Вони підуть далі, — сказав я. — У соціальні структури. У довіру. У звичку.

— Я знаю.

— І ти не зможеш бути всюди.

— Я ніколи не могла. Просто раніше всі вдавали, що так.

Я всміхнувся коротко. Без радості.

— Тепер не вдають.

Ми рушили поруч, не домовляючись. Кроки збіглися самі. Це було небезпечно просте відчуття — бути не попереду і не позаду.

— Ти сьогодні ризикувала..

— Ти теж.

— Я роблю це часто.

— А я — рідко, — сказала вона. — І кожного разу плачу більше.

Я зупинився. Вона — теж.

— Якщо стане занадто, — сказав я повільно, — ти скажеш.

Вона дивилася на мене довго. Ніби зважувала не мої слова, а здатність їх витримати.

— А якщо занадто стане для тебе?

Я не відповів одразу.

Бо це питання було чесним.

— Тоді я не зникну, — сказав я нарешті. — Це максимум, що я можу пообіцяти.

Вона кивнула.

І цього разу цього було достатньо.

Ми дійшли до перехрестя. Її шлях ішов далі прямо. Мій — праворуч. Звичайна геометрія людських днів.

— Сьогодні було правильно, — сказала вона.

— Не безпечно.

— Правильно рідко буває безпечним.

Вона зробила крок уперед, потім зупинилася.

— Маркусе.

— М?

— Дякую. Не за те, що зробив. А за те, чого не зробив.

Я подивився їй у слід, коли вона пішла.

Без світла. Без жестів. Без фіналу.

Місто знову почало рухатися.

Культ — теж.

І я знав: попереду будуть дні, коли жодне рішення не здаватиметься правильним.

Лише необхідним.

Я пішов у свій бік, не прискорюючи крок.

Бо ця історія не вимагала бігу.

Вона вимагала витримки.

І ми щойно зробили ще один крок.