РОЗДІЛ XXI Меліса

Найважче — не втручатися, коли знаєш, як саме можна зупинити біль.

Найважче — дозволити йому не статися через тебе, а не завдяки тобі.

Я сиділа на підлозі посеред кімнати, спершись спиною об ліжко. Не медитувала. Не відновлювалася. Просто була. Тіло ще не довіряло часу. Час — тілу.

Світ розгалужувався, як жива мережа. Я відчувала вузли, де культ пускав коріння не через страх, а через турботу. Гаряча їжа. Допомога. Слова “ти не один”.

Це завжди працює.

Я створила істот, бо хотіла подивитися, як інакше може жити світ.

А тепер дивилася, як світ учиться жити без мене — і не знала, що страшніше.

Маркус ішов туди, куди я не могла.

Не через заборону.

Через ціну.

Я бачила його день фрагментами: зустрічі без камер, розмови без записів, погляди людей, які шукають опори не в силі, а в присутності. Він не переконував. Він не проповідував. Він просто не зникав.

Це небезпечніше за будь-яку магію.

Я відчула різкий імпульс — один із тих, що не терплять зволікання. Не культ. Наслідок. Істота, яка не витримала паузи між наркотиком і страхом. Вона ще не зробила нічого непоправного. Але була близько.

Я заплющила очі.

Не зараз, — сказала я собі.

Не завжди.

І вперше за довгий час не пішла туди сама.

Я набрала його номер.

— Є один вузол, — сказала я, щойно він відповів. — Малий. Нестабільний. Не культ, але поруч.

— Де? — спитав він одразу.

Я назвала район. Старий. Занадто тісний для спокою.

— Я буду неподалік, — додала я. — Але не втручатимусь першою.

— Прийняв, — відповів він. — Я беру людей без зброї.

— Правильно.

Я поклала телефон і відчула, як щось усередині мене стискається. Не страх. Відпускання.

Це була нова фаза.

Не війна.

Співіснування з невизначеністю.

Коли я прийшла в район, було вже темно. Ліхтарі миготіли, як старі думки, від яких ніхто не чекає стабільності. Я не ховалася, але й не привертала уваги. Бути тінню — не завжди означає зникати.

Маркус з’явився за десять хвилин. Без поспіху. У простому одязі. Без символів.

Ми перетнулися поглядами через дорогу.

Не кивнули.

Не підійшли.

Це було правильно.

Істота вийшла з під’їзду різко. Молодий. Занадто. Очі блищали не силою — відчаєм. Він ще не був зламаний. Він був загублений.

Маркус зробив крок уперед першим.

— Стій, — сказав він спокійно. — Я не ворог.

Істота засміялася нервово.

— Усі так кажуть.

— Я не прошу тобі вірити, — відповів Маркус. — Я прошу тебе не поспішати.

Я відчула, як час стискається, ніби чекає, хто перший сіпнеться.

І цього разу це була не я.

Хлопець вагався. Лише секунду. Але ці секунди — і є життя.

— Вони сказали, що без цього я ніхто, — прошепотів він.

Маркус не рухався.

— А ким ти був до них? — спитав він.

Тиша.

Чиста. Болісна.

Я стояла за рогом будинку, дозволяючи світу зробити власний вибір. І відчувала, як кожна така мить змінює мене більше, ніж будь-яке втручання.

Хлопець опустив руки.

Не назавжди.

Але сьогодні.

Я видихнула.

Маркус не дивився в мій бік.

Він не чекав схвалення.

І саме в цю мить я зрозуміла: баланс більше не тримається на мені.

Він тримається на рішенні не тиснути, коли можеш.

І не відступити, коли не можна.

Я зробила крок у темряву, готова бути поруч, якщо знадоблюся.

Не як Верховна.

Як та, хто вчиться жити в світі, який більше не обертається навколо неї.

І ця історія лише починалася.