РОЗДІЛ XX Маркус

Люди ламаються не тоді, коли їм боляче.

А тоді, коли їм стає зрозуміло.

Той, кого ми вели, сидів у маленькій переговорній без вікон. Не допитній. Не камері. Я спеціально вибрав простір без асоціацій зі страхом. Культ добре знає, як виглядає тиск. Я не збирався повторювати їхні методи.

Він тримав руки на столі. Не скутий. Не загнаний. Просто виснажений.

Звичайна людина. Не фанатик. Не монстр.

— Я не хотів, — сказав він одразу, ще до будь-яких питань. — Я просто… слухав.

Я кивнув. Сів навпроти. Не нависаючи.

— Саме так усе й починається, — відповів я. — Ти слухаєш. Тобі здається, що тебе нарешті чують.

Він підвів очі. В них було полегшення — від того, що його не перебили.

— Вони не говорять про владу, — сказав він. — Вони говорять про свободу. Про те, що хтось вирішує за нас.

Я відчув, як усередині сіпнулося знайоме роздратування. Не злість — пам’ять.

— А потім? — спитав я.

— А потім… — він запнувся. — Потім з’являються умови. Непомітно. Маленькі.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Знаєш, у чому їхня головна брехня? — сказав я. — Вони кажуть, що межі — це насильство. Але насправді межі — це єдине, що не дає сильному назвати себе правим.

Він мовчав.

Слухав. По-справжньому.

— Вони говорили про неї, — тихо сказав він. — Про Мелісу. Казали, що вона — пережиток. Що світ переріс одну волю.

Я не здригнувся. Навіть не змінився в обличчі.

— А ти як думаєш?

Він довго дивився на свої руки.

— Я… не знаю, — зізнався він. — Але я бачив, що вони роблять з тими, хто вагається.

— І що?

— Вони не карають, — сказав він. — Вони виключають. Ти перестаєш існувати для них.

Я кивнув.

Знайомо.

— Ти вийшов, — сказав я. — Це щось означає.

Він глянув на мене різко.

— Вони прийдуть за мною.

— Можливо, — погодився я. — Але не сьогодні. І не так, як вони звикли.

Я підвівся.

— Ти маєш вибір, — сказав я. — Не між ними і мною. А між тим, щоб бути інструментом, і тим, щоб залишитися людиною.

— А ти? — раптом спитав він. — Ти ж теж граєш.

Я зупинився біля дверей.

— Так, — відповів я чесно. — Але я не продаю свободу під виглядом ідеї.

Я вийшов, залишивши його з тишею. Із найважчим супутником.

У коридорі мене чекала Оскар.

— Він зламається?

— Ні, — відповів я. — Він уже зробив найважче.

— А культ?

Я глянув на екран з потоками даних. Рухи. Обхідні маршрути. Нові обличчя.

— Культ не зламається, — сказав я. — Він адаптується.

Я набрав номер, не дивлячись на контакти.

— Вони міняють тактику, — сказав я, щойно почув її голос. — Менше символів. Більше людей.

— Я відчуваю, — відповіла Меліса. — Вони намагаються стати фоном.

— Фон небезпечніший за фронт, — сказав я.

— Так, — погодилася вона. — Бо його не помічають.

Я потер перенісся. Втома наздоганяла не тілом — рішеннями.

— Вони зайдуть у соціальні вузли, — продовжив я. — Школи. Лікарні. Благодійні фонди.

— Я не можу там з’являтися часто, — сказала вона. — Час…

— Я знаю, — перебив я м’яко. — Тому я там буду.

Пауза.

— Це небезпечно, — сказала вона.

— Це мій світ, — відповів я. — І я не дозволю їм зробити з нього лабораторію.

Я відчув, як вона вагається. Не через страх. Через відповідальність.

— Я прикрию, коли зможу, — сказала вона нарешті.

— Цього достатньо..

Я вимкнув зв’язок і подивився на місто крізь скло. День починався звичайно. Люди поспішали. Діти сміялися. Хтось ішов на роботу, не знаючи, що його район уже став точкою на чужій карті.

Культ хотів довгої гри.

Ідеальної.

Вони її отримають.

Бо тепер у них був не один ворог.

І не один принцип.

А система, яка вчиться на ходу.

І я — всередині неї.