РОЗДІЛ XIX Меліса

Я відчула ранок ще до того, як місто прокинулося.

Не світлом — напругою. Тією тонкою вібрацією, яка з’являється, коли ніч не принесла розрядки, а лише підготувала ґрунт.

Я не спала.

Лежала, дивлячись у стелю чужої квартири, і дозволяла тілу повільно повертати контроль. Кожне втручання лишає слід. Не магічний — екзистенційний. Наче ти щоразу підписуєш угоду з реальністю: я ще тут, але не безкоштовно.

Я згадала, як він сказав: «Обирай людей».

Це прості слова.

І майже нестерпні.

Бо сила — проста.

Вона слухається.

Люди — ні.

Я підвелася, не вмикаючи світло. Вода в умивальнику була холодною, і це було добре. Холод нагадує, де межі тіла. А я дедалі частіше ловила себе на думці, що межі — це не щось, що я встановлюю. Це те, що я мушу приймати.

Я вийшла на балкон. Місто ще було напівсонним: рідкі машини, світло в кількох вікнах, люди, які прокидаються раніше, ніж хочуть. Я дивилася на них і думала, що кожен із них — чийсь аргумент. Чиясь ідея. Чийсь привід для втручання.

І чиясь відповідальність.

Культ не атакував.

Він чекав.

Я відчула кілька слабких імпульсів — не дії, а наміри. Вони працювали з людьми, які хотіли сенсу. Не сили. Не безсмертя. Пояснення.

Це завжди складніше зупиняти.

Я могла б увійти в їхні сни.

Могла б зламати ритм.

Могла б нагадати, хто я є.

Але тоді я знову стала б центром.

А центр — це мішень.

Я зробила ковток кави. Цього разу — нормальної.

І дозволила собі слабкість іншого роду: подумати про Маркуса.

Про те, як він не телефонував.

Про те, як він не тиснув.

Про те, як він тримав — не очікуючи нагороди.

Люди його типу небезпечні.

Вони не просять дозволу бути важливими.

Я відчула, як у просторі з’являється нова нитка. Тонка, але чітка. Хтось із культу вийшов за рамки сценарію. Не лідер. Не ідеолог. Виконавець, який почав сумніватися.

Це був шанс.

Не удар.

Варіант.

Я закрила очі і дозволила собі мінімум — не втручання, а дотик. Ледь помітний. Не наказ. Не страх. Нагадування.

Ти ще можеш обирати.

Відповідь прийшла не одразу.

Але прийшла.

Людський страх.

І людське полегшення.

Я відкрила очі, відчуваючи, як серце б’ється швидше, ніж мало б. Ось вона — ціна. Не втома. Не біль. Сумнів у тому, чи маєш ти право бути такою обережною.

Телефон знову завібрував.

Не дзвінок. Повідомлення.

«Один зламався. Не публічно. Ми ведемо.»

Він.

Я повільно видихнула.

«Не тисни», — написала я.

«Я знаю», — прийшла відповідь.

Я сперлася чолом об холодне скло.

Світ не став легшим.

Але він перестав бути моїм тягарем наодинці.

І це лякало.

І це було правильно.

Я знала: попереду не зіткнення.

Попереду — втома, компроміси, помилки, які не можна відкрутити назад.

І якщо ця історія й має нескінченність,

то не в безсмерті.

А в виборі, який доводиться робити знову.

І знову.

І знову.

Я залишила балкон і пішла готуватися до дня, який ще не знав, що стане частиною довгої війни.

І я — разом із ним.