Без умов

РОЗДІЛ XVIII Маркус

Після її дзвінка я довго не вимикав світло в кабінеті.

Не тому, що працював.

А тому, що темрява сьогодні була надто… активною.

Я дивився на карту міста на екрані. Не як на територію — як на організм. Потоки, вузли, паузи. Там, де життя рухається занадто рівно, завжди щось приховують. Там, де хаос — завжди чиясь недбалість або навмисність.

Приманка працювала.

Канал, який я залишив відкритим, дихав. Повільно. Обережно. Так рухаються ті, хто знає, що їх можуть бачити, але все одно йдуть.

Культ не поспішав.

Він смакував.

Я відкинувся в кріслі й заплющив очі на секунду. У голові знову й знову прокручувався момент, коли вона сказала: «Для мене небезпечно залишатися самій».

Це була не слабкість.

Це була довіра.

А довіра — найдорожча валюта. Її не витрачають необережно.

— Маркусе, — озвався голос у навушнику. — Є рух.

— Хто?

— Не істоти. Люди. Звичайні. Але… — пауза. — Занадто правильні.

Я відкрив очі.

— Скільки?

— П’ятеро. Різні точки входу. Без зброї. Без зв’язку між собою.

— Є діти? — спитав я одразу.

— Ні.

Добре.

Це означало, що сьогодні вони ще вчаться. Не б’ють наосліп.

— Ведіть, — сказав я. — Але не беріть.

— Просто дивитися?

— Просто дивитися, — повторив я. — І записувати все.

Я встав і підійшов до вікна. Місто внизу світилося тисячами вікон. Кожне — окреме життя. Кожне — потенційна мішень, якщо хтось вирішить, що ідея важливіша за людей.

Колись я теж так думав.

Дуже давно.

Я взяв телефон, але не подзвонив їй.

Вона просила вибір. Я давав простір.

Культ зайшов у канал рівно так, як я очікував. Без різких рухів. Без символів. Вони не проповідували — вони слухали. Дивилися, хто як реагує. Хто сумнівається. Хто готовий.

— Вони тестують лояльність, — сказав аналітик. — Не силу.

— Знаю, — відповів я. — Вони будують майбутній тиск.

Я стиснув кулак. Не від злості. Від усвідомлення масштабу.

— Маркусе… — голос у навушнику знизився. — Один із них говорить про неї.

— Що саме?

— Що вона — не ворог. Що вона — симптом. Що світ переріс одну межу.

Я гірко всміхнувся.

— Класика, — сказав я. — Забери відповідальність у конкретного — і розмаж її по ідеї.

Я вимкнув екран і повернувся до столу. Сів. Повільно. Свідомо.

Якщо вони йдуть у довгу, я теж.

Я відкрив інший файл. Не робочий. Особистий. Той, який я не чіпав роками. Імена. Дати. Рішення, після яких я перестав бути просто людиною з переконаннями.

Я додав новий пункт.

Меліса Карсо.

Не як актив.

Не як ризик.

Як точка балансу.

Я знав, що цим кроком закриваю собі шлях назад.

Але й назад уже не було.

Телефон завібрував. Повідомлення. Коротке.

«Вони поруч. Але не сьогодні.»

Від неї.

Я відповів так само коротко:

«Я тримаю.»