РОЗДІЛ XVII Меліса

Я не залишилася в нього на ніч.

Не тому, що не могла.

А тому, що якби залишилася — це означало б визнати ще одну річ, до якої я не була готова.

Я пішки блукала вулицями.

Без порталів. Без скорочень. Без магії.

Місто приймало мене, як приймає будь-яку жінку після важкого дня: байдужістю, світлом ліхтарів і запахом мокрого асфальту. Людський світ завжди заспокоює саме тим, що він не знає, ким ти є насправді.

Я йшла і відчувала втому не в тілі — у виборі.

Колись усе було простіше.

Створити. Спостерігати. Регулювати.

Я тримала дистанцію, бо дистанція — це безпека. Для мене. Для них.

А тепер у рівнянні з’явився Маркус Рейвен.

Не як проблема.

Як змінна.

Я зупинилася біля річки. Вода була темною, важкою, з тією глибиною, яку не видно, але завжди відчуваєш. Я сперлася на перила й дозволила думкам не шикуватися в логічні колони.

Він не просив у мене сили.

Не шукав захисту.

Не намагався торгуватися.

Він просто взяв на себе частину ваги.

Це було… небезпечно.

Не для нього.

Для мене.

Бо коли ти дозволяєш людині бути частиною механізму балансу — ти визнаєш, що світ більше не підкоряється лише твоєму рішенню. І що ти можеш помилитися не одна.

Я закрила очі.

Ти ж сама хотіла інакших форм життя, — нагадала я собі.

Ось вона. Жива. Некерована. Людська.

Час повільно повертався. Не як подарунок — як борг, який я виплачую тілу за кожне втручання. Я знала: завтра я зможу зробити більше. Але сьогодні — ні.

І культ це знав.

Вони тепер грали не проти мене.

Вони грали навколо мене.

Я відчула новий імпульс — тонкий, як тріщина у склі. Не напад. Перевірка. Хтось із істот вагався. Стояв на межі між страхом і наркотиком.

Я могла б піти туди.

Могла б зупинити.

Могла б знову бути єдиною.

І не зробила цього.

Я дозволила сумніву існувати.

Це був ризик.

Але без ризику немає вибору — є лише контроль.

Я рушила далі, відчуваючи, як місто поступово зливається з моїм кроком. Я була тут не як Верховна. Я була тут як та, що ще здатна вчитися.

Телефон у кишені завібрував. Я не дивилася одразу. Дала собі кілька секунд тиші — справжньої, без сигналів і рішень.

Потім відповіла.

— Ти дійшла? — голос Маркуса був низький, з тією напругою, яка не показує слабкість, але не ховається.

— Так, — відповіла я. — Пішки.

— Дурне рішення.

Я ледь усміхнулася.

— Людське.

Пауза.

Тепла. Несподівана.

— Вони рухаються, — сказав він. — Не швидко. Але цілеспрямовано.

— Я знаю.

— Я перекрив два канали. Третій залишив. Навмисно.

— Приманка? — уточнила я.

— Контрольована, — відповів він. — Я хочу подивитися, хто туди зайде.

Я сперлася спиною об холодну стіну будинку. Втома знову нагадала про себе, але тепер у ній не було самотності.

— Обережно, — сказала я. — Вони вміють чекати.

— Я теж, — відповів він. — Але є ще дещо.

— Слухаю.

— Якщо завтра тобі доведеться обирати… — він замовк, ніби зважуючи слова. — Обирай не силу.

Я прикрила очі.

— А що?

— Людей, — сказав він. — Навіть якщо це складніше.

Я не відповіла одразу.

Бо він сказав саме те, чого я боялася найбільше.

— Добре, — сказала я нарешті. — Але тоді ти не геройствуєш.

— Домовились, — відповів він.

Зв’язок обірвався.

Я постояла ще трохи, дивлячись на темну воду. Світ не став простішим. Але він став… чеснішим.

І десь у цій чесності народжувалася нова форма балансу.

Крихка. Небезпечна. Жива.

Я пішла далі, знаючи: попереду не кульмінація.

Попереду — довгий шлях.

І я більше не йду ним сама.