РОЗДІЛ XV Меліса

Я не люблю втручатися там, де рішення вже прийняті.

Але іноді моя присутність — це не втручання. Це межа.

Фари за вікном згасли одна за одною. Культ завжди приїжджає тихо, ніби боїться злякати власну впевненість. Я відчула їх ще до того, як двері відчинилися: рівний ритм, холодна зосередженість, жодного хаосу. Вони вчилися.

Це дратувало.

Я не зрушила з місця.

Сила була зі мною — не повністю, не слухняно, але достатньо, щоб тримати простір напруженим. Вони це відчули одразу. Перший крок у кімнату був обережним.

— Верховна, — сказав голос. Спокійний. Занадто спокійний. — Дякую, що прийшли.

Я перевела погляд на чоловіка в темному пальті. Людина. Смертний. Без наркотика. Без фанатизму в очах. Ідеолог.

Найгірший тип.

— Я не прийшла, — відповіла я. — Я залишилася.

Він ледь усміхнувся.

— Ви завжди точні у формулюваннях.

Маркус стояв збоку. Мовчав. Я відчувала, як він тримає себе — не напругою, а рішенням. Він не чекав, що я все вирішу за нього. І це було… правильно.

— Ви втомилися, — сказав ідеолог, дивлячись не на мене, а на простір навколо. — Час — цікава річ. Навіть для тих, хто живе довго.

Я зробила крок уперед. Один. Не більше.

— Ви помиляєтеся, — сказала я. — Час не мій ворог. Він мій фільтр.

Його погляд нарешті зустрівся з моїм.

— Ми не проти Вас, — сказав він. — Ми проти принципу. Світ не може жити з однією межею, встановленою однією істотою.

— Світ живе з мільйонами меж, — відповіла я. — Ви просто хочете вибрати ті, що вам зручні.

Він не заперечив.

Розумний.

— Ви забираєте силу, — продовжив він. — Ми даємо вибір.

Я нахилила голову.

— Ні. Ви продаєте ілюзію вибору. За ціну, яку платять інші.

Моя рука ледь піднялася. Не для удару. Для фіксації.

Повітря стало щільним.

Культ зупинився.

— Я не заберу вашу силу, — сказала я. — Не сьогодні. І не тут.

Ідеолог напружився. Він чекав саме цього.

— Але я заберу дещо інше.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Ваш час.

Сила торкнулася його не як лезо — як холодний дотик усвідомлення. Не відлік. Не покарання. Попередження. Його обличчя зблідло. Він відчув межу — і зрозумів, що вона реальна.

— Ви не маєте права… — почав він.

— Я маю відповідальність, — перебила я. — А ви — вибір. І тепер ви знаєте, що він не безкоштовний.

Я опустила руку. Простір відпустив.

— Йдіть, — сказала я. — І передайте іншим: наступного разу я не говоритиму.

Вони пішли. Без шуму. Без слів.

Страх — найкращий учитель, коли його не принижують.

Коли двері зачинилися, я відчула, як ноги нарешті стали важкими. Час нагадав про себе різко.

Маркус підійшов ближче, але не торкнувся.

— Ти не зламала їх, — сказав він.

— Я й не збиралася, — відповіла я. — Я показала рамку.

Він кивнув.

— Вони повернуться.

— Так.

— І довше, ніж ти хотіла б.

Я видихнула.

— Тому мені й потрібен ти.

Він уважно подивився на мене. Без тріумфу. Без страху.

— Тоді домовимося одразу, — сказав він. — Я не твій інструмент.

— Я й не шукаю інструментів, — відповіла я. — Я шукаю тих, хто тримає межі, навіть коли боляче.

Між нами знову настала тиша. Інша. Глибша.

— Це буде довго, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла я. — І цього разу я не хочу йти одна.

Я дозволила собі спертися на стіну. Лише на секунду.

Маркус залишився поруч.

Не рятуючи.

Не ведучи.

Просто — був.

І я зрозуміла: гра справді перейшла у довгу фазу.

Ту, де не виграють силою.

А витримують.