РОЗДІЛ XIV Маркус

Культ ніколи не б’є туди, де ти сильний.

Він б’є туди, де ти колись був людиною.

Я зрозумів це, коли телефон задзвонив серед ночі — не різко, не тривожно. Спокійно. Так дзвонять, коли вже пізно щось виправляти.

— Маркусе… — голос був знайомий. Занадто. — Нам треба поговорити.

Я не спитав хто.

Я і так знав.

Дорога зайняла двадцять хвилин. Надто довго для думок, які не хочуть чекати. Місто за вікном було тихим, ніби навмисно. Світ завжди вміє мовчати перед ударом.

Будинок стояв темний. Без охорони. Без камер.

Я ніколи не дозволяв собі сюди втручатися системно.

Помилка.

— Ти не мав приходити сам, — сказали з тіні.

— Я знаю, — відповів я і зайшов усередину.

Світло увімкнулося м’яко. Майже дбайливо.

На дивані сиділа людина з мого минулого. Та, яку я колись витягнув з бруду. Та, якій повірив.

— Вони сказали, що це не назавжди, — тихо промовив він. — Що якщо ти зробиш правильний вибір, усе залишиться, як було.

— Вони завжди так кажуть.

— Вони знають про неї, Маркусе, — голос зірвався. — Про ту жінку. Вони кажуть, що вона — корінь усього.

Я повільно зняв куртку. Сів навпроти. Не як бос. Як рівний.

— І що ти їм відповів?

Він опустив очі.

— Що ти не відступиш.

Я кивнув.

— Правильно.

Тиша затягнулася.

А потім я відчув це — слабкий, знайомий присмак у повітрі. Наркотик. Не повний. Контрольований. Вони не хотіли вибуху. Вони хотіли вибору.

— Вони вже тут? — спитав я.

— Ні, — відповів він. — Вони прийдуть, коли ти скажеш.

Я підвівся.

— Тоді слухай уважно, — сказав я спокійно. — Ти вийдеш звідси. Зараз. Через чорний хід. Мої люди чекають.

— А ти?

— А я залишуся.

— Вони тебе вб’ють.

Я ледь усміхнувся.

— Вони не можуть. Їм потрібен символ.

І тоді повітря знову змінилося.

Не різко.

Не агресивно.

Знайомо.

— Ні, — сказала вона з порога. — Їм потрібна не твоя смерть.

Я обернувся.

Меліса стояла спокійно, але я відразу відчув — вона прийшла раніше, ніж слід було.

— Ти ще не відновилася, — сказав я.

— Достатньо, — відповіла вона. — Але не для війни.

— Це пастка, — додав я.

— Я знаю.

Людина на дивані задихалася від напруги, не розуміючи, що відбувається.

— Вони хочуть, щоб ти зламав принцип, — сказала Меліса. — Не переді мною. Перед собою.

Я подивився на неї.

— Цього не буде.

Вона підійшла ближче. Не торкаючись. Не втручаючись.

— Тоді будь готовий, — сказала вона тихо. — Вони візьмуть когось іще.

Я видихнув.

— Візьмуть, — погодився я. — Але не мене.

У вікні спалахнули фари.

Культ прийшов.

І цього разу вони побачать, що межі — це не абстракція.

Це рішення, які приймають до кінця.