РОЗДІЛ XIII Меліса

Я стояла за два квартали від конференц-центру.

Це був мій максимум на сьогодні.

Світ тягнув мене до себе, як завжди, коли баланс хитався. Я відчувала кожен різкий рух, кожен спалах страху, кожну істоту, яка чекала, що я з’явлюся і зроблю за них вибір.

І я… не з’явилася.

Це було складніше, ніж будь-яке втручання.

Мої пальці тремтіли. Не від страху — від стримування. Сила рвалася вперед, як звір, який знає, що може закінчити все за секунди. Але час був не на моєму боці. І цього разу я не могла дозволити собі слабкість у вигляді всемогутності.

Я бачила все.

Не очима — відлунням.

Як істоти під наркотиком зупиняються, збиті з ритму.

Як люди кричать і біжать не туди.

Як він стає між ними.

Маркус.

Смертний.

Без щита.

Без гарантій.

Він не кликав мене.

Не дивився в небо.

Не сподівався на диво.

Він просто взяв відповідальність.

Це боліло сильніше, ніж мало б.

Я сперлася на стіну, ковзнула вниз і сіла просто на холодний бетон. Місто не звертало на мене уваги. Для нього я була ще однією втомленою жінкою з ранку, який пішов не за планом.

— Ти робиш помилку, — прошепотів простір.

— Ні, — відповіла я тихо. — Я роблю вибір.

Культ хотів побачити мене.

Хотів змусити світ знову повірити, що я — єдина сила, яка щось вирішує.

А сьогодні вирішував він.

Я відчула момент, коли напруга спала. Коли ситуація зламалася не через магію, а через людську впертість і правильні рішення.

І тоді прийшла інша хвиля.

Наслідки.

Час повертався повільно, з болем. М’язи нили, голова гуділа, ніби я прожила кілька днів за годину. Я заплющила очі і дозволила собі кілька секунд слабкості.

Ти більше не одна, — зрозуміла я раптово.

Це було страшно.

І правильно.

Телефон завібрував. Я не дивилася на екран. Я й так знала, хто це.

— Ти живий, — сказала я першою.

— Так, — відповів Маркус. Голос хрипкий, але рівний. — І здається, тепер мене не так просто зламати репутаційно.

Я ледь усміхнулася.

— Ти зробив більше, ніж мав.

— Я зробив рівно те, що потрібно було, — відповів він. — Ти не вийшла.

— Я не могла.

— Я знав.

Пауза. Коротка. Важлива.

— Вони хотіли змусити тебе витратити час, — продовжив він. — Не вийшло.

— Ні, — сказала я. — Але вони тепер знають, що я можу стримуватися.

— Це добре чи погано?

Я підвела голову й подивилася на небо між будинками. Сіре. Звичайне. Людське.

— Це нова змінна, — відповіла я. — А культ боїться змінних.

Він тихо видихнув.

— Тоді ми ще не програли.

— Ні, — сказала я. — Ми тільки зайшли в гру по-справжньому.

Я підвелася, відчуваючи, як сили поволі повертаються. Не повністю. Але достатньо, щоб рухатися далі.

— Маркусе, — сказала я. — Ти став мішенню.

— Я знаю.

— Вони спробують зламати тебе не силою.

— Нехай, — відповів він. — Межі я не віддам.

Я усміхнулася. Цього разу — без іронії.

— Тоді наступного разу, — сказала я, — я прикриватиму тебе.

— Домовилися, — сказав він.

Зв’язок обірвався.

Я рушила вперед, зливаючись з містом.

Світ більше не був просто моїм експериментом.

Він став полем спільної відповідальності.

І культ це відчував.