РОЗДІЛ XII Маркус

Культ зробив хід красиво.

Я б навіть сказав — естетично, якби не знав, що за цим стоїть.

Вони вийшли в публічне поле не через кров.

Через слова.

Ранкові новини. Анонімні зливи. Відео з монтажем, де істоти виглядали не хижаками, а жертвами. Де зникнення сили називали не покаранням, а крадіжкою. Де з’явилося нове формулювання:

«Вона вирішує, кому жити довше.»

Людям подобається простота.

Особливо коли вона лякає.

— Вони б’ють по довірі, — сказав Оскар, перегортаючи екрани. — Не по тобі напряму. По ній.

— Через мене, — уточнив я.

Він кивнув.

— Ти для них зручний міст. Смертний, який поруч із… — він зам’явся. — З нею.

Я подивився на кадр. На символ культу, що з’являвся знову й знову. Вони не ховалися. Навпаки — чекали реакції.

— Вони хочуть, щоб я вийшов, — констатував я. — Сказав щось. Заперечив. Виправдав.

— А ти?

— А я не граю в їхні ігри, — відповів я. — Я ламаю поле.

Я поїхав сам.

Не з геройства. З розрахунку.

Місце вони вибрали показове — конференц-центр у центрі міста. Відкрита панель про «безпеку та співіснування». Люди, камери, активісти, кілька істот із дуже правильними обличчями.

Пастка була очевидна.

Саме тому — небезпечна.

Я зайшов без охорони. Це одразу викликало шум. Культ любить, коли все відбувається на очах.

— Маркус Рейвен! — голос із зали. — Ви підтримуєте жінку, яка забирає життя?

Я вийшов до мікрофона. Повільно. Не дивлячись у камери.

— Ні, — сказав я. — Я підтримую межі.

Гул. Шепіт. Обурення.

— Ви не боїтеся? — інший голос. — Вона ж може зробити з вами що завгодно.

Я ледь усміхнувся.

— Якщо вона колись вирішить мене покарати, — сказав я, — я принаймні знатиму за що.

Це була тиша. Та сама, правильна.

І тоді я відчув це.

Стиснення.

Повітря стало важчим, ніж мало бути.

Вона була близько.

Занадто близько для свого стану.

Не зараз, подумав я. Не виходь.

Культ теж це відчув. Вони рушили одночасно — не нападом, а провокацією. Істоти під наркотиком, заховані серед людей. Розрахунок був простий: змусити її втрутитися публічно. Виснажити. Зламати.

— Евакуація! — крикнув я, хапаючи мікрофон. — Негайно!

Почався хаос. Але керований. Я штовхнув першого, хто пішов не туди. Перекрив другий прохід. Моє тіло працювало швидше за думки.

Істота кинулася вперед.

Я вистрілив — не в неї. В підлогу.

Гучно. Різко. Людськи.

Вона зупинилася. На секунду. Цієї секунди вистачило, щоб я став між нею і сценою.

— Ти не вийдеш, — сказав я в порожнечу, знаючи, що вона чує. — Я впораюся.

Ще одна істота. І ще.

Мої люди з’явилися з нізвідки — без символіки, без зайвого шуму. Ми відтісняли. Не вбивали. Тримали.

Я відчував, як тягнеться час.

Як хтось дуже хоче, щоб вона зробила крок.

І я не дозволю.

Коли все скінчилося, я стояв, притулившись до стіни, з розбитими кісточками і шумом у вухах. Камери ще працювали. Люди дивилися.

— Він смертний, — почув я шепіт. — Але не зламався.

Я знав, що вона відійде.

Збере себе.

І прийде пізніше.

Бо тепер у нас було щось важливіше за силу.

Час.