РОЗДІЛ X Маркус

Після того як вона пішла, кафе знову стало просто кафе.

Шум. Запахи. Люди.

Але щось уже зсунулося.

Я допив каву — холодну і все ще погану — й залишив гроші на столі. Не за каву. За паузу. Такі речі мають ціну, навіть якщо ніхто її не називає.

У машині телефон ожив одразу.

— Маркусе, — голос був напружений. Не паніка. Гірше. — У нас проблема.

— Рівень?

— Системний.

Я не відповів одразу. Увімкнув двигун, виїхав на дорогу. Коли машина рухається, думки стають чіткішими.

— Говори.

— Три склади. Два маршрути. Один рахунок. Усе пішло одночасно. Без пострілів. Без зламів. Люди просто… не вийшли на зв’язок.

— Мертві?

— Ні. — Пауза. — Живі. Але не наші.

Я стиснув кермо.

— Культ.

— Так. Вони не беруть. Вони змінюють.

Це було нове.

І це мені не подобалося.

— Де?

— Надішлю координати. Але є ще дещо.

— Я слухаю.

— Вони залишили повідомлення.

Я мовчки чекав.

— Для тебе.

Телефон завібрував. Відео. Без шифру. Без страху, що його хтось побачить.

Я відкрив.

Камера показувала приміщення, схоже на склад. Один із моїх людей сидів на стільці. Живий. Не зв’язаний. Навіть не побитий.

Він дивився прямо в камеру.

— Маркусе, — сказав він спокійно. — Вони кажуть, що ти тримаєш баланс. Але баланс — це брехня.

Кадр змінився.

Символ. Простий. Чіткий. Я впізнав його одразу.

— Вони просять не гроші, — додав мій аналітик тихо. — І не зброю.

— Я знаю, — відповів я.

Відео закінчилося словами, набраними білим на чорному:

«Один світ. Один вибір. Віддай межу.»

Я вимкнув екран.

Культ не воює за територію.

Він воює за сенси.

І тепер вони робили мене частиною своєї проповіді.

Я зупинився на світлофорі й на секунду заплющив очі.

Не від втоми.

Від розуміння.

Вони не просто знали про Мелісу.

Вони рахували її.

Час. Обмеження. Паузи між втручаннями.

Хтось дуже уважно спостерігав.

Я відкрив контакт, який з’явився сьогодні раніше, і набрав без імені.

— Вони перейшли межу, — сказав я, щойно зв’язок встановився.

— Я відчула, — відповіла вона одразу.

Звісно.

— Вони хочуть, щоб я зробив вибір, — продовжив я. — Публічний.

— Вони хочуть війни, — сказала Меліса. — Але не зі мною. Через тебе.

Я усміхнувся без радості.

— Погана ідея.

— Для них — смертельна, — сказала вона спокійно. — Але не сьогодні. Я ще не відновилася.

Я глянув на червоне світло перед собою.

— Тоді я тримаю удар, — сказав я. — Як умію.

Пауза.

— Не геройствуй, Маркусе.

— Не планував, — відповів я. — Я просто не віддам межу.

Світло перемкнулося на зелене.

Я поїхав уперед, знаючи: тепер це не просто співпраця.

Це — війна на витривалість.

І питання вже не в тому, хто сильніший. А в тому, хто витримає довше.