РОЗДІЛ IX Меліса

Кафе було маленьке й чесне.

Такі місця не намагаються здаватися чимось більшим, ніж вони є. Кілька столиків, запах пережареної кави й люди, яким важливіше тепло, ніж смак.

Я сіла біля вікна. Не тому, що люблю дивитися назовні.

Просто так легше дихати.

Маркус замовив швидко. Без флірту з баристою, без демонстрації статусу. Людина, яка звикла, що її і так слухають.

Кава була… поганою.

Я зробила ковток і ледь не розсміялася.

— Справді жахлива, — сказала я.

— Я попереджав.

— Ти не попереджав, — заперечила я. — Ти заманював.

Він сів навпроти, відкинувшись на спинку стільця.

— Якщо чесно, — сказав він, — я не був упевнений, що ти взагалі п’єш каву.

— Я роблю багато дивних речей, — відповіла я. — Просто не всі про них знають.

Ми мовчали.

І це мовчання не тиснуло.

Я відчула, як сила остаточно відступає, залишаючи після себе втому — людську, просту. Таку, яку можна пережити.

— Ти могла стерти їх усіх, — сказав Маркус раптом. — У лікарні.

Я підняла погляд.

— Могла.

— Але не зробила.

— Бо це було б простіше. А простота — поганий радник.

Він кивнув, ніби це щось підтверджувало.

— Ти залишаєш вибір, — сказав він. — Навіть коли караєш.

— А ти? — спитала я.

Він задумався. Справді. Без гри.

— Я залишаю наслідки, — відповів він. — Вибір у людей був до мене.

Я уважно подивилася на нього.

Це була не відмовка. Це була позиція.

— Культ буде тиснути через тебе, — сказала я. — Ти для них зручний символ. Смертний, який не боїться втручатися.

— А ти — ідеальний ворог, — відповів він. — Майже бог, який вирішує, кому жити довше.

— Майже, — усміхнулася я.

— Це найнебезпечніше “майже”, — сказав він.

Я відвела погляд у вікно. Місто текло повз — люди, світло, дрібні трагедії й маленькі радощі. Усе те, заради чого я колись почала.

— Я не планувала втягувати тебе в це, — сказала я тихо.

— Я не планував залишатися осторонь, — відповів він так само тихо.

Наші погляди знову зустрілися.

Не виклик. Не обіцянка. Розуміння.

— Це небезпечно, Маркусе.

— Я знаю.

— Ти смертний.

— Я пам’ятаю.

Я ледь усміхнулася.

— Тоді домовимося про одне.

— Про що?

— Ти не намагаєшся мене контролювати.

— Я й не збирався.

— А я не буду робити вигляд, що ти — лише пішака.

Він простягнув руку через стіл. Не різко. Не наполягаючи.

Я подивилася на неї кілька секунд.

А потім торкнулася.

Дотик був теплий. Справжній.

Людський.

— Угода, — сказав він.

— Тимчасова, — уточнила я.

— Усі найкращі такі.

Я відпустила його руку першою.

Час знову почав рухатися швидше. Я відчула це одразу. Кава закінчувалася. Пауза — теж.

— Культ не зупиниться, — сказала я. — Наступного разу вони вдарять болючіше.

— Тоді ми будемо готові, — відповів він.

Ми.

Це слово лягло несподівано правильно.

Я підвелася, накинула пальто.

— До зустрічі, Маркусе Рейвене.

— До зустрічі, Меліса Карсо.

Я вийшла з кафе, дозволяючи місту знову торкнутися мене.

Розрядка закінчилася.

І десь у глибині простору культ уже робив наступний хід.