РОЗДІЛ VII Меліса

Я ненавиджу закриті простори, коли там є діти.

Не через страх. Через відповідальність.

Стара лікарня зустріла нас запахом антисептика, що давно програв цвілі, і тишею, яка не була порожньою. Вона дихала. Чекала.

Маркус рухався першим. Не геройськи — правильно. Кроки без поспіху, плечі напружені, погляд постійно працює. Він не шукав мене очима. Довіряв, що я там, де потрібно.

Розумний.

Я відчула істот ще до того, як вони з’явилися.

Наркотик спотворює не лише тіло — намір. Вони були голодні. Не до крові — до дозволу. Хтось пообіцяв їм, що сьогодні можна все.

— Ліве крило, — сказала я тихо. — Троє. Ще двоє вище.

— Бачу, — відповів Маркус так само тихо, навіть не питаючи, звідки я знаю.

Це мені сподобалося більше, ніж варто було визнавати.

Перший з’явився різко — колишній вампір, очі скляні, рухи рвані. Він кинувся не на нас. На двері за нашими спинами.

На дітей.

Я не думала.

Я діяла.

Повітря стиснулося, як кулак. Його відкинуло в стіну, але я не добила. Не тут. Не зараз. Я тримала силу на межі — достатньо, щоб зупинити, недостатньо, щоб спалити час.

— Веди далі, — сказала я Маркусу. — Я прикрию.

Він кивнув. Без слів. І пішов уперед.

Другий і третій з’явилися разом. Вони були швидшими. Сильнішими. Наркотик завжди бреше так переконливо. Я відчула, як виснаження намагається наздогнати мене, і відштовхнула його — не зараз.

Я зробила крок і торкнулася реальності так, ніби вона була тканиною.

Сила пішла хвилею — контрольованою, вузькою.

Один впав одразу.

Другий — ще встиг усміхнутися.

— Ти не маєш права… — прошипів він.

Я нахилилася ближче.

— Я маю відповідальність, — сказала я і запустила відлік.

Він закричав.

Я вже відверталася.

Позаду грюкнуло. Постріли — короткі, чіткі. Маркус. Він не стріляв у істот без потреби. Він стріляв у замки. У підлогу. У стіни. Він відкривав шлях.

— Троє дітей, — кинув він через плече. — У кімнаті наприкінці коридору. Живі.

Напруга трохи відпустила.

Трохи — це багато.

— Культ? — спитала я.

— Нижче, — відповів він. — Вони дивляться. Не втручаються.

Звісно.

Вони завжди дивляться.

Ми дісталися дверей. Діти притиснулися одне до одного, очі великі, занадто дорослі. Я опустилася перед ними на коліна, щоб бути на рівні.

— Все добре, — сказала я м’яко. — Ви в безпеці.

Це була майже правда.

Маркус стояв за моєю спиною. Я відчувала його напругу, але й стриманість. Він не ліз. Не командував. Чекав.

— Ми виведемо вас, — додав він. Голос рівний. Надійний.

Коли ми піднімалися сходами, я відчула, як час нарешті наздоганяє. Сила відступала, залишаючи знайому порожнечу.

Я похитнулася.

Маркус зреагував миттєво. Рука на лікті — не тримає, а підтримує. Дає вибір.

— Обережно, — сказав він тихо. — Я тут.

Я подивилася на нього збоку.

Людина. Смертний.

Ідеально недосконалий.

— Не звикай, — сказала я.

— Не планував, — відповів він і ледь усміхнувся.

Ми вийшли на вулицю, де вже було світліше. Поліція, швидкі, крики — звичайний хаос після правильного рішення.

Я відпустила його руку першою.

— Це лише початок, — сказала я, дивлячись на будівлю. — Культ не зупиниться.

— Я теж, — відповів він.

Ми стояли поруч. Не союзники ще. Але вже й не чужі.

І світ, здається, це помітив.