РОЗДІЛ VI Маркус

Я не люблю збіги.

Занадто часто вони виявляються чиїмись планами.

Інформація прийшла не знизу — зверху.

Занадто акуратна, занадто правильна, щоб бути випадковою.

— У тебе є хвилина? — спитав мій аналітик. Голос напружений. — Ми зловили дивний рух.

— Говори.

— Один із дрібних каналів, який ми вважаємо мертвим, раптом активувався. Без грошей. Без запитів. Просто… повідомлення.

Я зупинив машину біля узбіччя.

— Яке повідомлення?

Пауза.

Я вже знав, що воно мені не сподобається.

— Вони не продають. Вони запрошують.

— Хто — вони?

— Називають себе очищенням. Але символіка… — він замовк. — Це культ, Маркусе. Без сумнівів.

Чудово.

Ідеологія завжди гірша за гроші.

— Де?

— Старий медичний центр. Офіційно — закинутий. Неофіційно… — він зітхнув. — Там були діти. Колись.

У мене стиснулася щелепа.

— Скільки?

— Ми не впевнені. Але вони не ховаються. Наче хочуть, щоб туди прийшли.

Я відключив зв’язок і кілька секунд сидів мовчки.

Оце і є їхній хід.

Культ не б’є по сильних.

Він б’є по тому, що ти не можеш ігнорувати.

Діти — це не випадковість.

Це виклик.

Я завів двигун.

— Збери групу, — сказав я, набираючи інший номер. — Без важкого озброєння. Без показухи. І ще…

— Так?

— Якщо побачите істот — не лізьте першими. Відійдіть. Чекайте.

— Кого?

Я не відповів одразу.

Бо вперше за довгий час не був упевнений, що саме скажу.

— Чогось більшого, — нарешті відповів я.

Я приїхав першим.

Стара лікарня стояла, як поганий спогад: облуплені стіни, темні вікна, запах цвілі й забутих обіцянок.

І… тиша.

Занадто правильна.

Я вийшов з машини і відчув, як повітря навколо знову стає щільнішим.

Не так, як минулої ночі.

Інакше. Глибше.

— Ти теж це відчуваєш, — сказав я вголос, не знаючи, чи звертаюся до себе, чи до когось іще.

Вона з’явилася не одразу.

Світ спочатку здригнувся — ледь помітно. Наче хтось провів пальцем по струні.

А потім вона була там.

Без театру.

Без світла.

Пальто. Спокій. Погляд, у якому читалося більше, ніж хотілося визнавати.

— Ти знаєш, що це пастка, — сказала вона.

Голос — рівний. Без наказу. Без прохання.

— Так, — відповів я так само спокійно. — Але я не можу її проігнорувати.

Вона дивилася на будівлю, не на мене.

— Вони розраховували саме на це.

— Вони помилилися з одним, — сказав я. — Я прийшов не сам.

Вона повернула голову.

Наші погляди знову зустрілися.

— Ти впевнений? — спитала вона тихо.

Я всміхнувся. Коротко. Без радості.

— Я завжди приходжу сам, — сказав я. — Просто цього разу я радий, що ти тут.

На мить — лише на мить — у її очах промайнула емоція.

Не страх.

Не злість.

Інтерес.

— Маркус Рейвен, — сказала вона, ніби ставлячи крапку. — Тепер я знаю твоє ім’я.

— А я твоє — ні, — відповів я. — Але відчуваю, що це тимчасово.

Вона ледь усміхнулася.

— Не поспішай, — сказала вона. — Час сьогодні не на нашому боці.

У глибині будівлі щось грюкнуло.

Крик. Короткий. Дитячий.

Усі розмови закінчилися.

— Тепер — працюємо, — сказав я.

І вперше за довгий час я знав:

якщо ми зараз зробимо помилку —

її вже не виправить ніхто.