РОЗДІЛ V Меліса

Я прокинулася раніше, ніж хотілося.

Так завжди буває, коли світ вирішує, що ти йому знову потрібна.

Тіло ще було важким, ніби я несла на собі не ніч, а кілька чужих рішень одразу. Я не встаю різко після втручань — це погана звичка. Навіть для мене.

Я сіла, звісила ноги з ліжка і дала часу зробити свою частину роботи.

Час — єдина сила, з якою я не сперечаюся.

Повітря в кімнаті було чистим. Занадто.

Місто ще не встигло забруднити ранок.

Я вийшла на кухню, налила каву — звичайну, людську, з гіркотою, яку не треба виправляти — і сперлася плечем об стільницю.

І тоді відчула це.

Не крик.

Не спалах.

Не біль.

Сигнал.

Культ ніколи не діє красиво. Але цього разу вони були… обережні. Хтось навчив їх чекати, рахувати, не бігти вперед з розпаленими очима.

Це погано.

Я прикрила очі, дозволяючи відчуттям розкластися на складові.

Місто.

Три вузли напруги.

Один — порожній, як пастка, в яку ще ніхто не ступив.

Другий — глухий, приглушений, ніби щось ховали глибоко.

Третій…

Я зупинилася.

Третій був знайомий.

Не місцем.

Ритмом.

— Ну звісно, — тихо сказала я.

Люди, які вміють будувати системи, завжди відчуваються однаково. Вони не кричать у просторі. Вони в ньому стоять.

Маркус Рейвен рухався.

Не хаотично.

Не з цікавості.

Цілеспрямовано.

Я зробила ковток кави і скривилася — сьогодні вона була надто міцною. Чудово. Світ завжди має почуття гумору, коли справа доходить до деталей.

Я могла піти прямо зараз. Зупинити культ до того, як вони спробують щось гучне. Зламати ланцюг ще до того, як він натягнеться.

Але тоді я знову заберу у світу шанс.

А він і так не балує себе відповідальністю.

Я поставила чашку і вдягнула пальто. Не тому, що було холодно. Просто так було правильніше.

Внизу, на вулиці, місто вже прокинулося. Хтось поспішав. Хтось запізнювався. Хтось робив вигляд, що все під контролем.

Я люблю цей момент.

Коли світ ще не знає, що сьогодні щось зміниться.

Я зупинилася біля перехрестя і відчула різкий сплеск — короткий, нервовий.

Ось він. Перший хід.

Культ вирішив перевірити межі. Не мене — людей. Завжди починають з них.

— Ні, — сказала я вголос, і повітря на мить здригнулося. — Так не піде.

Я рушила в бік сигналу, дозволяючи собі тільки те, що необхідно. Не більше. Не сьогодні.

Маркус теж був у русі.

Я це знала так само чітко, як знаю власне ім’я.

Ми ще не домовлялися.

Але світ уже поставив нас на одну траєкторію.

І мені було цікаво, хто з нас першим дійде до точки зіткнення.