РОЗДІЛ IV Маркус

Я не поїхав додому.

Це була б погана ідея.

Після ночей, які не вкладаються в логіку, потрібно залишатися серед руху. Дороги, світлофори, шум — усе, що не дає мозку почати вигадувати зайве.

Машина ковтала кілометри, а я прокручував події знову й знову.

Не емоціями — деталями.

Вона не ховалася.

Не демонструвала силу.

Не говорила.

Вона просто зробила — і пішла.

Так поводяться не ті, хто шукає визнання.

І не ті, хто грає.

Я заїхав у підземний паркінг одного з офісних центрів. Тут завжди було тихо, навіть удень. Мої люди вже чекали. Вони знали: коли я мовчу — значить, усе серйозно.

— Що маємо? — спитав я, виходячи з машини.

— Відео з бару підтвердили, — відповів Оскар. — Істоти поводилися нестабільно ще до контакту. Не контроль. Не психоз. Це щось інше.

— Наркотик, — сказав я.

— Так. Але… — він зам’явся.

— Але?

— Доза не критична. За всіма параметрами вони мали бути агресивними, але не… — він шукав слово. — Не такими.

Я кивнув.

Я теж це бачив.

— Хто постачальник?

— Не наші канали. І не старі. Занадто чисто. Занадто швидко.

Це мені не подобалося.

Коли щось з’являється різко й без слідів — значить, хтось дуже добре підготувався.

— Перевір контакти другого рівня. Тих, хто працює не заради грошей.

— Ідеологія? — уточнив Оскар.

— Саме так.

Він мовчки кивнув і пішов.

Розумний хлопець. Не ставив зайвих питань.

Я залишився сам у напівтемряві.

Бетон, холод, гул вентиляції.

І знову — вона.

Мене дратувало, що я не міг класифікувати її.

У моєму світі все має категорії: союзник, ворог, ризик, ресурс.

Вона не вписувалася.

Я витяг телефон і відкрив зашифрований канал. Старий контакт. Дуже старий.

— Мені потрібна інформація, — сказав я, коли на екрані з’явився знак з’єднання. — Не з мережі. З легенд.

Пауза.

— Ти не віриш у легенди, Маркусе, — озвався голос.

— Сьогодні я переглянув погляди.

— Про кого?

Я на мить замислився.

— Про ту, — сказав я повільно, — хто може забирати в істот безсмертя.

Тиша затягнулася.

— Ти впевнений? — нарешті спитали.

— Я бачив.

Ще одна пауза. Довша.

— Тоді я пораджу тобі одне, — голос став нижчим. — Якщо вона справді існує… не шукай її як ворога.

— А як?

— Як межу.

Зв’язок обірвався.

Я сховав телефон і видихнув.

Чудово. Просто чудово.

Культ, наркотик, істоти без контролю — і десь між усім цим жінка, яка вирішує, кому залишатися вічним.

І чомусь я був упевнений: якщо вона втрутилася особисто — значить, ситуація вже вийшла за межі дрібних ігор.

А я не люблю, коли хтось грає на моїй території без дозволу.

Я піднявся нагору і сів у машину.

Попереду було багато роботи.

І дивне відчуття, що відтепер я працюю не сам.

Навіть якщо ми ще не домовлялися.