Я з’явилася не вдома.
Коли виснаження накриває — дім стає надто… справжнім.
Балкон старого будинку дивився на місто з висоти, де шум уже не різав слух, а зливався в глухий фон. Не мій будинок. Тимчасовий. Як і все людське.
Я сперлася на холодні перила й заплющила очі.
Час тиснув.
Не як ворог — як нагадування.
Сила завжди бере більше, ніж здається. І що довше живеш, то точніше це відчуваєш. Втручання сьогодні було потрібним. Не максимальним. Але достатнім, щоб світ відповів втомою.
Я вдихнула. Повільно. По-людськи.
Місто жило.
Ліхтарі, автомобілі, голоси, сміх, лайка.
Життя у всіх його безглуздих і прекрасних формах.
Саме за це я його й люблю.
Я зняла пальто й кинула на стілець. Руки трохи тремтіли. Не від слабкості — від відлуння. Сила ще не вийшла з тіла до кінця.
Я знала, що культ активізується.
Наркотик — завжди симптом.
Причина — образа.
Їм зручно вважати мене ворогом. Узурпатором. Богинею, яка забирає те, що дала. Так простіше, ніж визнати: свобода без меж — це теж клітка.
Я потерла перенісся.
І чомусь — зовсім недоречно — згадала його погляд.
Не страх.
Не захват.
Не злість.
Оцінка.
Так дивляться ті, хто звик працювати з ризиком і не шукає виправдань.
Так дивляться люди, які прийняли, що світ не справедливий, але все одно намагаються його тримати.
Рідкісний тип.
— Цікаво, — сказала я в порожнечу.
Я могла дізнатися про нього все за хвилину. Ім’я. Гроші. Слабкості.
Але не зробила цього.
Деякі речі цікавіші, коли доходиш до них повільно.
Я зайшла всередину й сіла на край ліжка.
Тіло вимагало паузи. Не сну — тиші.
Час.
Я ненавиджу це слово, коли воно звучить як обмеження.
Але поважаю його, коли воно вчить міри.
Сьогодні я більше не втручатимусь.
Світ має спробувати впоратися сам.
Я знала: чоловік зі складу не забуде.
Люди його типу не забувають те, що не вписується в систему.
А значить — ми ще побачимось.
Не тому, що так вирішила доля.
А тому, що обидва звикли шукати відповіді.
Я лягла, не вмикаючи світла, і дозволила місту жити без мене.
Хоча б кілька годин.