РОЗДІЛ II Маркус

Я не люблю те, чого не можу пояснити.

Але ще менше я люблю робити вигляд, що цього не було.

Склад повільно приходив до тями.

Сирени. Поліція. Люди, які занадто пізно зрозуміли, що тут сталося щось більше, ніж просто стрілянина.

Я стояв там же, де й раніше.

Бо якщо ти контролюєш ситуацію — не бігаєш.

Бігають ті, хто вже програв.

Кров на рукаві засихала. Не моя.

Це дрібниця. Мене хвилювало інше.

Вона.

Я не бачив, як вона з’явилася.

І не бачив, як пішла.

Світ просто на мить став іншим — тихішим, щільнішим, ніби хтось накрив його склом.

Так буває перед вибухом.

Але тут вибуху не сталося.

Навпаки — все припинилося.

Істота, яка ще хвилину тому розривала людей, лежала тепер зламано й… смертно.

Я знаю, як виглядає страх.

Я знаю, як виглядає кінець.

Це був саме він.

— Хто це зробив? — спитав хтось поруч.

Я не відповів.

Бо не знав, ким вона була. Але точно знав — не ким.

Не поліцейська.

Не військова.

Не найманка.

І точно не істота.

Я дивився, як її силует зникає, і впіймав себе на дивній думці: вона не озиралася.

Люди завжди озираються.

Навіть найнебезпечніші.

Вона — ні.

Я підійшов до місця, де ще хвилину тому стояла істота.

Повітря там було… порожнім.

Ніби щось вирвали з корінням.

— Чорт… — тихо сказав я.

Це слово тут не пасувало. Але інших не було.

Один із моїх людей підійшов ближче.

— Маркусе, — він говорив тихо. — Це не схоже на те, що ми бачили раніше.

— Я знаю.

— Це не передоз.

— Я знаю.

Він замовк.

Розумний. Навчений.

Я присів і торкнувся холодної землі.

Не для ефекту.

Для факту.

Наркотик був. Я відчував його навіть без аналізів.

Але щось ще — сильніше — пройшлося тут, як лезо.

— Хтось забрав у них силу, — сказав я нарешті. — Не приглушив. Не заблокував. Забрав.

— Це можливо?

Я підвівся.

— Якщо ні, — сказав я, дивлячись туди, де вона зникла, — то нам варто дуже швидко переглянути уявлення про неможливе.

Мене не лякали істоти.

Мене не лякав культ.

Мене не лякав навіть наркотик.

Мене насторожувала ідея, що у цьому місті є хтось, хто може вимикати безсмертя, і робить це без шуму, без дозволу і без пояснень.

І ще більше мене насторожувало інше.

Коли вона подивилася на мене — в її погляді не було зверхності.

Лише інтерес.

Я не знаю, хто ти, подумав я, сідаючи в машину.

Але якщо ти з’явилася в моєму місті — значить, гра вже йде.

І хтось вирішив підняти ставки.