РОЗДІЛ I Меліса

Я не з’являюся з грому і світла.

Це вульгарно.

Коли баланс порушується, я просто є.

Повітря стає щільнішим. Звуки — тихішими. Світ — уважнішим.

Склад на околиці міста ще димів.

Не гарів — саме димів, ніби йому було соромно за те, що сталося.

Я пройшла між зруйнованими контейнерами, не дивлячись під ноги.

Тіла істот лежали неправильно — занадто різко, занадто зламано.

Так поводиться сила, якій не дали меж.

Наркотик завжди лишає слід.

Не в крові — у просторі.

Я відчула його ще на підході.

Липкий, солодкий, фальшиво-сміливий.

Обіцянка свободи без відповідальності.

— Дурні, — тихо сказала я, більше собі, ніж їм.

Один із них ще дихав.

Колись — вампір.

Тепер — зірваний уламок того, чим він міг бути.

Він дивився на мене каламутними очима і усміхався.

Так усміхаються ті, хто думає, що виграв.

— Ми більше… не підкоряємося… — прохрипів він.

Я присіла навпочіпки, щоб ми були на одному рівні.

Не з милосердя. З поваги до моменту.

— Ви ніколи не підкорялися, — сказала я спокійно. — Ви обирали.

Моя рука торкнулася його грудей.

Сила пішла не ривком — плавно. Як приплив, що не питає дозволу.

Він скрикнув.

Не від болю.

Від усвідомлення.

Час запустився.

Я відчула, як його тіло стало… крихким.

Як страх уперше торкнувся думок.

Як вічність вийшла з кімнати, навіть не грюкнувши дверима.

— Ні… — він задихався. — Поверни…

Я підвелася.

— Час, — сказала я. — Він у тебе тепер є. Використай його краще, ніж силу.

Він плакав.

А я вже дивилася далі.

На людей.

Смертні метушилися, кричали, телефонували, намагалися навести хоч якийсь порядок.

Вони завжди це роблять після хаосу — ніби він піддається сортуванню.

Я побачила його не одразу.

Не через магію.

Через спокій.

Чоловік стояв трохи осторонь. Кров на рукаві. Порох на куртці.

І погляд — зібраний, холодний, уважний.

Він дивився не на тіла.

На простір.

На схеми.

На причини.

Цікаво.

Я відчула втому раптово.

Стару, знайому.

Таку, що приходить після втручання і нагадує: я не можу бути всюди.

Час. Завжди час.

Я могла піти.

І зазвичай — йду.

Але цього разу залишилася ще на кілька секунд.

Достатньо, щоб він відчув погляд.

Наші очі зустрілися.

Без страху.

Без поклонів.

Без агресії.

Лише оцінка.

Людина, — подумала я.

Небезпечна. Але не дурна.

Я розвернулася і пішла, розчиняючись у повітрі, яке поволі поверталося до нормальності.

Я ще не знала його імені.

Але вже знала — він повернеться в моє життя.

Світ завжди зводить тих, хто тримає баланс.

Навіть якщо вони по різні боки сили.