ПРОЛОГ Меліса

Я створила їх не зі злості.

І точно не з любові.

Любов — надто сліпа. Злість — надто коротка.

А я ніколи не поспішала.

Світ був нудним. Не мертвим — ні. Саме це і було найгірше.

Він жив, дихав, стікав кров’ю, закохувався, вмирав… але робив це завжди однаково.

Одні й ті самі помилки. Одні й ті самі крики. Одні й ті самі молитви до богів, які давно пішли займатися чимось цікавішим.

Я просто захотіла подивитися, що буде, якщо змінити правила.

Вампір, який не старіє.

Відьма, яка бачить більше, ніж дозволяє страх.

Істота, що проживає життя інакше — довше, глибше, гостріше.

Я дала їм силу.

Не інструкцію.

Вони самі обрали, ким стати.

Я не втручалася одразу. Я ніколи не втручаюся одразу.

Спостерігати — моя слабкість. І моя перевага.

Світ не зламався.

Він просто став голоснішим.

Хтось навчився жити з силою.

Хтось — торгувати нею.

Хтось вирішив, що якщо отримав більше, то має право на все.

Ось тут я і з’являюся.

Покарання не було моєю улюбленою частиною.

Але порядок сам себе не тримає.

Коли я забираю силу, я не вбиваю.

Я роблю гірше.

Я даю час.

Час, щоб відчути страх.

Час, щоб усвідомити кінечність.

Час, щоб зрозуміти, що безсмертя — це не право, а відповідальність.

Вони називають мене жорстокою.

Мене це не ображає.

Жорстокість — це не коли ти караєш.

Жорстокість — це коли ти дивишся і нічого не робиш.

Останнім часом світ знову шумить інакше.

Занадто різко. Занадто хижо.

Істоти зриваються з ланцюгів не через страх і не через ненависть.

Через спокусу.

Наркотик — смішне слово для того, що насправді краде вибір.

Я відчуваю це ще до того, як бачу.

Баланс тремтить, як повітря перед вибухом.

Мені доведеться втрутитися.

А я вже втомилася.

Час — єдине, чого не можна створити більше.

Навіть мені.

Я ще не знаю, що цього разу світ підкине мені не істоту.

І не ворога.

Людину.