Розділ 6

Давид

Прокидаюся від вібрації будильника під подушкою. Встаю тихо, щоб не розбудити Настю. Вона зараз така мила, коли спить. Обійняла подушку і тихенько сопе носом. Згадую вчорашній поцілунок. Здається, я став щось відчувати до дівчини, що мені стала тимчасовою дружиною. Досі не віриться, що я в свої майже 20 – одружився. Так, це слід «подякувати» цій недо країні, завдяки якій навіть діти стали дорослими за одну ніч.  Вдагаюся, присідаю біля дівчини та легенько цілую в лоб. Вона спить далі. Йду до кімнати сестри, і також цілую маленьку. Зробивши собі бутерброди, виходжу на вулицю. Скоро за мною мають заїхати. Через декілька хвилин сідаю в машину і рушаємо в пекло на землі. Проїджаємо випалені поля, зруйновані будинки  і не виходить стримати емоції. Чому неможна жити мирно? Навіщо воювати? Невже життя стількох людей нічого не варті?  Думки переривають гучні вибухи навколо. Здається ми потрапили під приціл ворожих градів. Водій намагається маневрувати і  ми майже звертаємо з небезпечної дороги, як раптом підриваємося на міні. Відчуваю біль, паніку, а потім темряву…

Настя

Прокидаюся від звуку мотору за вікном.Дивлюся на ліжко, де спав Давид і бачу його застеленим. Отже він поїхав. Щось стискається в грудях. Стає сумно і тривожно. Розумію, що заснути не вийде. Йду на кухню, готувати сніданок. Через декілька годин до мене на кухню прибігає Оленка.

-А Давид вже поїхав?- питає  дівчинка.

-Так, сонечко, поїхав.- кажу гірко.

-І навіть не розбудив нас, щоб ми його провели.- каже сумно.

-Мабуть, не захотів нас будити.- кажу, підходжу і обіймаю Оленку.

-Він нас дуже любить.- каже дівчинка, обіймаючи мене.

-Звісно любить.-кажу я.- А зараз давай снідати. Я он скільки смакоти наготувала.- кажу їй.

Снідаємо, та займаємось звичними справами у вихідний день. Але щохвилини відчуваю більше тремтіння в грудях, якесь погане передчуття. Телефоную Давиду, але чую лише «поза зоною». Доведеться чекати. Минає тиждень  як Давид не виходить на зв’язок.  Вирішую зателефонувати другові Давида – Арсену. Той каже, що спробує дізнатися щось. Ввечері він мені телефонує.

-Насте, твій чоловік в полоні в росіян. Їхнє авто підірвалося на міні. Тих хто вижив – забрали в полон.- каже хлопець, а я мало телефон з рук не випускаю.

-Це точно?- питаю.

-Так. Маю знайомих на передовій.- каже Арсен.- Ти тільки тримайся, все буде добре.- втішає.

З грудей вириваються ридання. Ну, чому? Чому все так? Як сказати про все Оленці. Трохи випусивши емоції, думаю, що сказати Оленці. Вирішую сказати, що брат затримується, але скоро повернеться. Не хочу, щоб дитина від стресу знову перестала розмовляти. Так і роблю. Дівчинка засмучується, але не так сильно, якби це було від правди.

 Минало 4 місяці

 Вже четвертий місяць ми живемо без Давида. Щодня надіємося на його повернення. Я тепер Оленці і за тата і за маму і за подругу. Мені важко. Та я намагаюся триматися. Подруги кличуть повеселитися, відпочити, а я не можу. Я ніби зраджую Давида. Йому зараз там явно не солодко. Завтра до речі  День народження у Оленки. Вирішую влаштувати маленькій свято. До нас мають приїхати тітка з дядьком зі своїми  дітками. Цілий день пораюся на кухні, Оленка допомагає. Вона в нас росте справжньою помічницею. Ввечері до нас приходять гості.

- Добрий вечір, доню.- вітаються мої тітка з дядьком.

-Добрий вечір.- вітаюся я.

-А де іменинниця?- питає дядько Павло.

-Я тут.- вибігає зустрічати гостей Оленка.

Дівчинка отримує подарунки і разом з дітками моєї тітки йдуть  граютися в її кімнаті. Обговорюємо нове, того, що  сталося в їх родині.

-Насте, я бачу ти стала справжньою господинею. Мама пишалася б тобою.- каже тітка Ольга.

-Дякую.- кажу я, згадуючи маму.

-Ти не шкодуєш, що так рано вийшла заміж?- питає дядько Павло.

-Ні. Я маю справжню родину.- кажу гордо.

-Що чути про Давида?- питає тітка.

-Поки нічого. В полоні. Живий. Не більше.- кажу сухо.

-Ти ж розумієш, що його можуть і не звільнити з полону? Може не варто ховати свою молодість? – питає дядько.

-В мене є родина, чоловік. Мені більше ніхто не потрібен.- кажу войовничо.

-Ти не злися, я просто переживаю за тебе. Тягнеш все на своїх плечах. – каже дядько.

-Дякую за турботу, але ми справляємося.- кажу я гордо.

Раптом на кухню забігає Оленка. Вся захекана.

-Що сталося, красуне?- питаю стривожено її обіймаючи.

-Мені тільки що Давид телефонував.- каже ковтаючи слова.

-Хто? – питаю здивовано.

-Давид. Вітав з Днем народження. Казав,що скоро приїде.- каже дівчинка, а  ми всі дивимося на її здивовано.

-Ти нічого не сплутала?- кажу невпевнено.

-Ти мені не віриш? Дивись. Ось це він мені телефонував.- каже дівчинка, даючи свій телефон.