Розділ 4

Настя

Я ніколи не думала, що в мене не буде весілля.  Звісно я як всі мріяла про білу сукню і щоб  навколо було багато гостей, мої рідні та батьки… Але реальність вимагає іншого. Сьогодні ми розписалися в РАГСі. Без гостей і без весілля. Все заради Оленки. Я дуже засмучуся, якщо її всиновлять іноземці. Та й Давид не заслуговує на те, щоб втратити ще й сестру. Завтра документи віднесемо документи  до відповідних служб.

-Може повечеряємо? Поглянеш на будинок в якому ми житимемо?- питає Давид.

-А хто готуватиме?- питаю невпевнено.

-Я. Життя навчило готувати. Але буду не проти за допомогу. Наприклад, маю проблеми з випічкою.- каже всміхаючись.

-Добре, я згодна тобі допомогти. – кажу відповідаючи на посмішку.

-То може купимо продукти і поїдемо?- питає мій вже чоловік.

-Добре. Давай заїдемо до супермаркету.- кажу погоджуючись та сідаю в авто.

-До речі, як тобі авто? Нещодавно придбав. Хоч і б/у, але в гарному стані. Тим паче тепер в нас сім’я. Буду возити тебе на роботу, а Оленку до школи.- каже сідаючи за кермо.

-Непогана машина. Ти справді все передбачив.- кажу йому.

-Життя навчить.- каже сумно видихаючи.

Далі він вмикає музику і ми слухаємо пісню Океан Ельзи «Без тебе».

Приїхавши на місце, Давид забирає продукти, а мені вручає ключ, щоб відкрила двері.

-Вибачай, дружинонько, через поріг переношу продукти, а не тебе.- на що я соромлюсь та червонію.

Будинок одноповерховий, 3 кімнати, окремо кухня, коридор та ванна. Все прибрано, не скажеш, що тут живе хлопець.

-В тебе тут мило.- кажу сідаючи на диванчик в кухні.

-У нас.- каже підморгуючи.- Тепер я тут буду не сам. Я вже не дочекаюся, щоб забрати сестричку додому. Хоча нашого справжнього дому, де ми народилися і виросли вже давно нема…- каже з гірко тою в голосі.

-Нічого, ми  зробимо з тобою все можливе, щоб цей дім став для Оленки другим домом.- кажу  поклавши свою руку на його руку.

-Дякую, тобі за підтримку та допомогу.- каже беручи мою руку в свою і легенько стискає, при цьому дивлячись в очі.

-Та не має за що. Оленка заслуговує на щастя. Я як ніхто знаю, що таке стати сиротою.- в думках згадую своїх батьків.

-Ну, що беремося за приготування вечері?- питає Давид відпускаючи мою руку.

-Так, звісно.- кажу я.

Давид береться за приготування перших та других страв, а я відповідаю за десерт. Готуючи з ним відчуваю себе комфортно, ніби я вдома. Робимо все синхронно, не заважаючи одне одному. Коли вечеря готова, сідаємо за стіл.

Давид дістає шампанське  та відкивши його наповнює келихи.

-За нас! Та за шанс, який  ти нам з Оленкою подарувала.- каже Давид доторкувшись до мого бокалу.

Посмакувавши вечерею ми вийшли на вулицю. На подвір’ї світилися маленькі ліхтарі на сонячних батареях.

-Дуже гарно. На небі зірки, на землі ліхтарі.- кажу дивлячись в небо.

-Головне, щоб не ракети.- каже з гірким сумом.

-Ти правий. Так хочеться жити нормально. Але війна триває. – кажу дивлячись на зорі.

-Так, скільки вже солдат стали зірочками на небі, скільки родин скалічила ця клята війна! Як же я ненавиджу їх! Чому вони прийшли до нас? Чому вони не можуть жити собі спокійно в своїй країні? За що ми заслужили все це?- каже і сідає на лавку біля будинку.

-Мабуть так мало статися. Є події, які ми не можемо відвернути. Багато помилок було зроблено владою в минулому, а розплачуються всі наші люди.- кажу я, беручи себе за плечі.  

-Ти права. Ти змерзла?- помічає мої рухи Давид.- Зараз принесу тобі плед.- каже і зникає в будинку.

Я встаю та йду за ним.

-Вже пізно. Мені час йти.-кажу заходячи в дім.

-Можеш залишатися на ніч. Все одно тепер це і твій дім також.- каже Давид.

-Дякую. Але наступним разом. Я не брала з собою речей.- кажу і йду в бік виходу.

-Добре, як скажеш. Тоді збирай речі, а я заберу допоможу перевезти. – каже хлопець мене проводжаючи.- Викличу тобі таксі.- каже набираючи номер.

-Таксі скоро буде.- каже завершуючи дзвінок.

-Дякую.- кажу і ми виходимо на вулицю.

Коли приїджає таксі я сідаю в нього з посмішкою. Давид мені сказав на прощання:

-На добраніч, моя дружино.- і обійнявши мене, поцілував в щоку.

Від дотику губ до моєї щоки, досі відчуваю жар і мурах по тілу. Не зважаючи на мої 18, я ще не відчувала закоханості, або симпатії, тому мені поки дивні ці почуття.

Сьогодні ми зможемо забрати Оленку додому. Комісія схвалила наші документи, майже в останній момент відмовивши  іноземцям.

-Ура!!- кричав Давид, кружляючи мене в своїх обіймах.- Нам вдалося! –