Розділ 3

Розділ 3

Давид

Розлючений та роз сідаю в таксі та їду додому. Хоча  мого справжнього дому вже давно нема. Як і в багатьох інших українців. Але добре, що я не сам, що маю заради кого жити. Я потрібний своїй сестрі! Зберися, Давиде! Я пів року її шукав. Після слів тієї жінки, що сказала, що моя сестра жива я почав сумніватися в словах очевидців.  Сестричка снилася мені щоночі та кликала мене знайти її та забрати до себе. Переодично мені снилися батьки, які говорили, що я відповідальний за сестру, говорили, що вона жива і що я маю її знайти. Звісно я не вірив в екстрасенсів і таке подібне, але ігнорувати все що зі мною відбувалося я не міг. Тому я звернувся до приватного детектива. Пів року він вів розслідування і нарешті знайшов мою Оленку. Як виявилося, дівчинка в той страшний день пішла до подружки. Коли вона поверталася додому то побачила сильний вибух. Вона  втратила свідомість. Її забрали до лікарні. Від пережитого стресу вона перестала розмовляти. Звідти  вона потрапила до дитбудинку. Чому ніхто не шукав родичів велика загадка. Хоча родичів у нас і немає в Україні. Мої дідусь та бабуся по батьку  були депортовані в свій час в Сибір. Там вони  жили та народили дітей.  Через 20 років вони захотіли повернутися в Україну. Вони купили  будинок та почали тут жити з бабусею. Але оскільки в дідуся було хворе серце клімат для нього не підійшов і вони з бабусею повернулися назад до росії. Мій батько вирішив приїхати на навчання до України. Познайомився з мамою і вирішив залишитися жити в Україні, в батьківському домі. Так він прожив в Україні майже 40 років. Коли почалася війна, я часто запитував його  як він відноситься до війни. Батько сумно посміхався та казав, що він радий, що живе в Україні. З родичами він спілкувався, але обережно, не торкаючись політики.  До вторгнення росії я хотів поїхати та побачити родичів, але зараз я не хочу перетинату навіть кордону з цією країною. А дідусь та бабуся  по маминій лінії – взагалі з Севастополя. Переїхали  в наше місто, бо хотіли займатися фермерством та огородиною. Свіжі продукти потрапляли з ферми до місцевого супермаректу. Поки  туди не прилетіла ракета… Ненавиджу цих нелюдів… А потім вони ще й забрали життя моїх дорогих людей… Тобто  ми з Оленкою самі.

  Сьогодні я гадав, що заберу Оленку. Але як виявилося, це не можливо, бо я не одружений. Віддають перевагу  подружжям, а не самотнім інвалідам. Так, нажаль я не встиг ще зустріти кохану людину.  І що тепер робити?

-Приїхали.- каже водій таксі.

Я розплачуюсь та заходжу до будинку. Роздягаюся та втомлено лягаю на ліжко. Думаю, як же мені бути? Може знайти фіктивну дружину, а потім з часом розлучитися?  З цими думками засинаю.

Ранок мене зустрічає дрібним дощем. Осінь цього року в нас рання. Починаю звонити знайомим дівчатам. Але всі відмовляються від пропозиції. Засмучений, вирішую провідати сестричку. Купую їй подарунки, все що їй потрібно для малювання та прямую до дитбудинку. Бачу її на прогулянці. Оленка щебече з своєю вихователькою, а та всміхається та обіймає її. Від цієї картини в мене чомусь серце посилає невідомі мені імпульси. Розглядаю дівчину. Вона дуже мила. Мабуть трохи менша за мене. Видно, що вона її любить. Підходжу до них ближче.

-Привіт.- вітаюся з ними.

-Привіт! Давиде, це ти! Я так скучила!- щебетала моя  зіронька.

-Я теж скучив!- кажу міцно обіймаючи сестричку та вдихаючи рідний запах.

-Я Давид, брат Оленки.- кажу дівчині.

-Я  Настя. Анастасія  Кирилівна – вихователь Оленки. Ви хочете її забрати?- питає.

-Дуже хочу. Ось люба, пригости діток цукерками.- кажу я даючи сестричці цукерки.

-Зараз, почекай.- і Оленка біжить пригощати діток.

-Я її дуже люблю. І дуже хочу її забрати, але не можу.- каже відкрито дівчині.-Бо я не одружений. Інших родичів у нас нема. Тож доведеться шукати інші шляхи.- кажу розглядаючи дівчину.

Від мого прямого погляду дівчина соромиться та червоніє.

-Я можу вам допомогти. Я теж полюбила Оленку, і теж хотіла її всиновити. Але теж самотня.- каже несподівано для мене дівчина.

- А як щодо фіктивного шлюбу?- питаю я в дівчини.

-Що ви маєте на увазі?- питає зацікавлено, але нас перериває Оленка.

-Братику, тобі всі дуже вдячні.Ти зі мною пограєш?- питає дівчинка і тягне мене за собою.

Після ігор в хованки я втомлений сідаю на лавку.

-Втомилися?- питає Настя, сідаючи  теж на лавку.

-Так. Трохи заморився. Відвик від такої енергійного вулкана.- кажу всміхаючись та дивлюся на задоволену Оленку.

Раптом до нас підходить   завідувачка закладу.

-Доброго дня.- вітається та  з нами.

Настя встає та вступає місце своєї керівниці.

-Давиде, ви вже знайшли рішення своєї проблеми?- питає в мене.

-Поки ні. А що?- питаю в неї передчуваючи не ладне.

-До нас сьогодні приходили батьки –іноземці. Їм дуже сподобалася Оленка. Вони хочуть її всиновити. На протязі місяця вони зроблять необхідні документи і повернуться за нею.- каже завідувачка, а в мене від жаху все всередині холоне.

-Я вас зрозумів. Я вирішу все набагато раніше. Дякую, що сказали.- кажу їй.