Розділ 2

Настя

Прокидаюсь рано вранці та прямую на улюблену роботу. Мені 18 років, мене звати Настя і я працюю вихователем в дитячому будинку. Я сирота. Батьки загинули в автомобільній аварії, коли мені було 5років. Добре, що тітка з дядьком забрали мене до себе, незважаючи на те, що мали самі 3 дітей. Вони любили мене, як рідну доньку, та все ж мені не вистачало моїх батьків. З часом їх обличчя майже стерлися з моєї пам’яті. Добре, що дивлячись на фото я могла їх згадати та поплакати. Я не хотіла бути тягарем для тітки, тож після 9 класу вступила в педучилище. Там закінчила його з відзнакою. А потім отримавши протекцію вчителів влаштувалася на роботу в дитячий будинок, де й працюю вже рік. Щоб отримати вищу освіту я вступила на заочне відділення в університет. Мені навіть дали кімнату в гуртожитку, де я зараз і мешкаю. Одягнувшись в звичний одяг та зробивши зачіскуя почала робити мейкап та раптом почула звук дзвінка телефону. Телефонувала подруга Жанна.

-Привіт. Як справи?- весело спитала вона.

-Привіт. Все нормально. А тебе як? – питаю Жанну.

-В мене  все ок. Познайомилась з гарним хлопцем.  Хочу запросити тебе на подвійне побачення.-каже подруга.

-Ти ж знаєш, що я не люблю  коли мене з кимось зводять.- кажу трохи розлючено.

-Насте, будь ласка. Мені потрібна твоя думка щодо нього. – каже подруга.

-Ну, добре. Коли зустріч?- питаю вдягаючи пальто та черевики.

-В четвер.- каже подруга.- Ми за тобою заїдемо.- каже вона, аби я тільки не відмовлялася.

-Ну, добре.- кажу здаючись і ми обговоривши інші наші дівочі справи відключаємося.

Доїхавши на роботу на маршрутці я заходжу в будівлю дитбудинку.

-Доброго ранку! – вітаюся з колегами.

-Доброго ранку!- вітаються вони зі мною.

Приходжу на робоче місце  та розпочинається робочий день. Знову якісь цікаві події, знову ці очі дітей, які хочуть, щоб їх обійняли, пожаліли. Перші місяці роботи хотілося всіх всиновити, дати на максимум любові та підтримки.  Та потім я зрозуміла, що я сама не маю родини, тож про всиновлення поки відкладається. Сьогодні до речі до нас привезли нову дівчинку. Така маленька, худенька, десь років 8-9. Кажуть не розмовляє. Мабуть наслідки  якогось сильного стресу. З нею вже працює наш психолог – Валентина Григорівна. Кажуть, що дівчинку назвали Оленка. Вона написала своє ім’я на папері. А ні прізвища, ані про родину поки нічого невідомо. Лише знаю, що знайшли її всю заплакану, залякану, мовчазну недалеко від відділка поліції. Кажуть, якась жінка туди привела і залишила.  Ось її привели на урок. Вона тихенько зайшла до класу та сіла за вільну парту. Дивилася весь урок  на мене та уважно слухала. А коли заволала сирена і ми пішли в укриття, то почала труситися і перелякано оглядатися.

-Не бійся, Оленко. –сказала беручи її за руку.

Вона дивилася на мене довго, а потім міцно обійняла мене за талію. Від цієї миті почалася наша дружба. Вона старалася знаходитися завжди поряд та допомагати, і хоч вона не розмовляла, та я вже іноді розуміла, що вона хоче сказати до того, як вона напише це на аркуші. День минув швидко, як і всі інші. Настав четвер. День подвійного побачення. Я вже закінчувала роботу і зайшла побажати всім діткам гарного вечора, коли побачила, що Оленка спить. Дивно, щось рано. Я підійшла до неї і виявила, що в неї температура.  Я набрала нашу медсестру, але вона вже пішла додому та не брала слухавку. Тому я викликала лікаря.  Оглянувши дівчинку лікар сказав, що в дівчинки аппендицит і потрібна госпіталізація. Повідомивши завідуючу закладу я зголосилася їхати з дівчинкою. В машині швидкої зателефонувала Жанні та попередила про те, що не прийду на побачення. Та дуже сердилася  і відключилася.  Дівчинку забрали на операцію. Я була з нею всю ніч. В момент, коли вранці відкрилися її оченята я зрозуміла, що хочу її всиновити.

-Як ти сонечко?- питаю я її.

-Нормально. Живіт болить. – написала вона мені.

-Нічого, вже все буде добре. Я буду з тобою.- сказала я беручи її за руку.

Так минуло два тижні, які я провела з дівчинкою в лікарні. Точніше приходила до неї вранці та ввечері, залишалася вночі.

-Це твоя сестра?- питали в мене медсестри.

-Ні.  Я просто її вихователька.- казала я.

-Ти до неї як до рідної відносишся.- казали вони.

-Так. Бо вона для мене особлива.- відповідала я їм.

Коли дівчинку виписали, ми почали ще більше з нею дружити. І я вирішила. Вирішила, що маю збирати документи на всиновлення. Зібравши все необхідне я нажаль отримала відмову.

-Ти не одружена. Потрібна повна родина для дівчинки.- сказали в опікунському комітеті.

Я була дуже засмучена.

 Так минуло пів року.  Всиновителів було не дуже багато за цей час. Та й усі хотіли діток до 7 років. На таку як Оленка майже не дивилися. Та одного разу я побачила молодого хлопця. Гарного хлопця. Я ще й подумала – що він у нас забув.

-Доброго дня.- привітався він.

-Доброго дня.- привіталася я.

-Підкажіть, як мені знайти адміністрацію?- спитав він.

-По коридору , другі двері на право.- сказала я.