Розділ 1

Давид

Знову мені сниться мирне життя. Батьки, що пораються на городі, бабуся, що сидить біля них на лавці та моя менша сестричка – Оленка. Сестричка менша за мене майже вдвічі: мені 19, а їй ще тільки 9. Вона в мене розумна та допитлива. А ще справжня мамина помічниця.  А ще вона дуже гарно малює. Мабуть тому мама і віддала її на навчання до школи мистецтв. Я ж  навчався на другому курсі на юриста.  До того моменту, як не прийшла в нашу країну ця клята війна. Хоч мене і відговорювали батьки, та я записався добровольцем на фронт. Спочатку навчання і ось ми вже який місяць на передовій.  Ось моя сестричка біжить до мене обійнятися, а потім я чую великий вибух і прокидаюся. Так це був лиш сон. А наяву – війна, яку ніхто не кликав в мою країну. Швидко підводжуся та оглядаю все навколо. Бачу багато прильотів поряд. Знову ці нелюди активізувалися, не дали і перепочити від важкої ночі.  Пробираюсь до побратимів і починаємо давати відсіч. Земля здригається від звуків вибухів. А ми тримаємо бій. Врешті решт  все стихає і ми  втомлені нарешті можемо поїсти і відпочити. Відчуваю на душі неспокій та набираю маму. Та чую лише : «Абонент поза зоною». Набираю батька, бабусю, сестричку, але ніхто не відповідає.  Серце починає  стискатися від болю. Телефоную сусідці, але  чую теж саме. Починаю дзвонити знайомим. Нарешті слухавку бере Арсен – мій однокласник та друг.

-Привіт.  Як справи?- питає він мене.

-Привіт. Нормально. Б’ємо русню. А у вас як там справи? Що там чути в нашому містечку?- питаю стривожено.

-А в нас не все норм. Вночі був приліт, десь у вашому районі міста. Ніби з жертвами. – каже друг, а я відчуваю, що серце мало з грудей не вискакує.

-Арсене, дуже тебе прошу, з’їзди,  провідай моїх будь ласка, бо чомусь ніхто слухавку не бере. А я переживаю.- прохаю Арсена.

-Добре, ввечері заїду. Потім наберу.- каже однокласник і відключається.

Сподіваюсь до вечора я дізнаюся, що в моїх все добре. Час до вечора минає як на голках. Знову набираю рідних, але знову чую те саме. Починаю ще більше нервувати. Знову чуємо звуки вибухів і цього разу прилітає в місце, де в нас стоїть старлінк. Сподіваюся, що не зачепило. Та все виявляється плачевно. Зв’язку немає, а найближче місце де він є знаходиться за 10 кілометрів звідси. Що ж робити? Як дізнатися, що з моїми. Ввечері прошу в головного сходити в сусіднє село. Кажу, що з рідними сталася біда. Відпускає мене, але просить йти не самому, дає ще двох хлопців, на всяк випадок. Йду до села та перебираю пережиті моменти. Невже мої постраждали? Невже  я не зміг їх захистити. Приходимо в село. Приходять смс, що мені дзвонили від Арсена. Набираю однокласника.

-Друже, я з поганими новинами. У ваш будинок був приліт.  Від дому нічого не лишилося. Кажуть всі загинули. – каже друг, а я сідаю на землю.

Сльози течуть по щоках.

-Це точно?- питаю.

-Точно. Запитував у участкового.- каже друг.

-Дякую, що дізнався.- кажу та віключаюся.

-Що там, Давиде?- питає Андрій.

-Загинули мої. Був приліт в мій будинок.- кажу витираючи непрохані сльози.

-Мені шкода. Тримайся.- каже хлопець.

****

Мене відпускають на похорон. Хоча ховати по суті нікого. Труни пусті. Все згоріло дотла.  Цей пекельний день я не забуду ніколи. Мої батьки, бабуся , а ще моя маленька сестричка, яка ще життя не бачила – загинули. Стала зіронької на небі.

-Як же мені жити : без тебе? – кажу дивлячись в небо.

-Моя маленька сестричка, я тебе дуже люблю.  Я помщуся за вас цій клятій русні.- кажу клятву біля могил.

****

Повертаюся на передову та дотримуюсь своєї клятви, та мщуся за  смерть рідних. Минають дні і я отримую поранення руки. Мене комісують. Приїджаю додому  та купую собі будиночок в передмісті. Починаю там жити. Хоча чи можна назвати це життям, коли все всередині випалене вогнем смерті. Одного разу збираюся на базар купити фарбу для паркану.  Їду на машині, як мене зупиняє якась жінка.

-Дякую, що спинились.- каже вона усміхнено.

-Не має за що. Вам в місто?- питаю.

-Так. Їду до рідних.- каже.- До речі, я бачу у твоїй душі велику печаль. Ти втратив своїх рідних. Але хочу тебе порадувати – твоя сестричка не померла. Ти її знайдеш, а заразом отримаєш те, що ти втратив.- каже мені дивлячись в очі.

-Ви що відьма, чи екстрасенс?- питаю скептично.

-Можеш мені не вірити, але зовсім скоро ти дізнаєшся перші новини про свою сестру.- каже жінка та просить мене зупинити на першій зупинці.

 Всю дорогу думаю про слова жінки. Може я і божевільний, якщо їй вірю, але мені б дуже хотілося, щоб її слова стали правдою.

 Любі мої запрошую вас до моєї нової історії.   Сподіваюся, що вона знайде відгук у ваших серцях. Тож додавайте її до бібліотеки і поїхали.

 Ваша ІРЕН ВАСТРО.