ГЛАВА 15

ДУБОВ

-Відпусти! – шипить у відповідь Олександра, намагаючись висмикнути тоне зап’ястя із залізної хватки.– Відпусти негайно!

Кожне її слово – кремінь. Немає тієї милої кішечки, яка вчора несміливо поглядала в мою сторону. А я не в силі відірватись від синіх очей, сповнених невимовного  смутку і відчайдушної приреченості. Дівчинко, сподіваюсь, ти зможеш колись вибачити і забути…

-Мені боляче! – цідить крізь зуби, нагороджуючи ненависними блискавками.

-Запам’ятай, стерво! Якщо хоч раз ще з’явишся в моєму житті – вб’ю.  Забирайся геть!

Я не чекаю її відповіді, тягну з ліжка і поки вона спантеличена приходить до тями, пхаю в руки одяг.

-Пішла! Давай! -  мій голос звучить розкотисто. Думаю, його добре чують вуха за дверима.

Хоч би все вдалось.

Так, я ризикую, дуже ризикую життям Олександри, але не маю іншого шляху виплутатись із пастки.

-Мені потрібно одягнутись…

Дівчина намагається прикрити оголене тіло, швидко натягуючи сукню. Мимоволі пещу її голодним поглядом, я хочу її знову і знову, цілувати, кохати, оберігати. Ледве стримую порив накинутись, відчути знову пристрасть, з якою вчора незабутньо віддавалась. Коли нарешті вона опускає поділ, я безцеремонно випихаю коханку за двері. Олександра йде покірно, вона ніби зламалась під клеймом хвойди, минає охоронця (я не помилився, під дверима очікували) і зупиняється біля сходових маршів. Що далі, не дивлюсь, бо оминаю її і швидко спускаюсь на перший поверх до виходу, спиню відчуваючи на собі пекучий ненависний погляд.

Тільки б все вдалось…

Мій кросовер Тойота  реве диким звіром, я втискаю педаль газу до упору і зі свистом шин покидаю садибу Тиграна. На душі – порожнеча, в голові  -  рейвах; у тих чотирьох стінах грізний генерал Дубов залишив частину себе, кращу частину.

У висках молоточками вистукують слова: «Вона - твоя».  Дідько! Таки моя! Я не можу залишити її…

Порушуючи всі можливі правила руху я різко розвертаю автівку і прямую до помешкання вірмена, але не під’їдаю до воріт, зупиняюсь на значній відстані.

Секундна.

Дві.

Хвилина.

Час – моя вічність.

Вчора я переступив поріг злощасної кімнати, де мав сповна насолодитись своїм нічним трофеєм. Натомість що застав? Заплакане тендітне створіння,  яке не має жодного відношення до плотських утіх, ріки сліз, котрі лилися на руки, немов я - безжальний ґвалтівник.  Звісно, запідозрив, подумав, підіслали дівчину супроти її волі, щоб якимось чином мати вплив на мене, нице знущався з неї, щоб дізнатись правду. А коли зрозумів, що даремне, надав їй право вибору. Небо свідок, навіть би пальцем не торкнув , якби сама цього не захотіла.

А на ранок виявилось - не там шукав ворога. Повідомлення прийшло вчасно. Хитрий,  корисливий лис зачаївся зовсім поруч, близька людина, яка знала мене краще рідної матері, друг, який готовий задля власної користі засади ножа в спину. Тигран все добре прорахував. Він знав, що не погоджусь на авантюру з Гданським, тому вирішив задобрити мене юною дівою, мовляв, що може  зцілити  розбите серце краще за невинність. Адже правий гад, якби я забрав дівчину із собою (як хотів зробити вранці), то вона б перетворилась у чудову мішень маніпулювання мною. Це зараз я недосяжний: ні сім’ї, ні подруги, якою можу дорожити, з надійними зв’язками за плечима.

Шкода тільки Олександри, яка стала жертвою мого вранішнього театру. Де тільки вірмен знайшов ту Сашу. Чому вона продала себе? Що сталося такого страшного на початку розквіту її життя? Чого ради зважилась на   останній крок?

 Я до білої шкіри стискаю пальцями кермо. Переконаюсь, що з нею все гаразд і поїду, назавжди викресливши зустріч із пам’яті. Та чому ж так довго, чому дівчину не відпускають? Хоч би ці звірі  не заподіяли найстрашнішого. В глибині душі вирує ураган, я відчуваю, як лють полонить кожну клітину, готовий бездумно кинутись в будинок і вирвати дівчину з лап недруга.

Нарешті металеві ворота відчиняються, здоровило в чорному костюмі випускає дівчину на вулиці. Навіть з такої відстані, я бачу її пригніченість, її смуток і біль, які розривають моє серце на частини. Не знаю, чим керуюсь, але поволі рушаю їй на зустріч. Мені не потрібне її прощення.  Ні! Потрібна вона.

-Сідай в машину, - опустивши бокове скло, зупиняюсь на рівні з дівчиною і владним тоном наказую.

Від несподіванки та завмирає, секунду недовірливо дивиться своєю синявою неба, а тоді з  огидою відвертається й продовжує свій рух до зупинки громадського транспорту.

Здаю на кілька метрів назад і вже горланю, бо мала гордячка не розуміє, як дорога кожна секунда, нас можуть побачити разам люди  Тиграна,  тоді пиши - пропало.

-Я тебе прошу!

-Якщо ти не відстанеш, я викличу поліцію.

Наївна! Намагаючись приховати в кутиках губ посмішку, виходжу з авто, хапаю німфу за лікоть і насильно запихаю в салон на переднє сидіння.

-Тихо. Я не зроблю тобі боляче.

Здається, мої слова  діють заспокійливо, бо вона втихомирюється і навіть дозволяє пристебнути ремені безпеки. Знайомий запах ванілі ніжною хмаринкою заповзає в ніздрі.