ГЛАВА 12

ОЛЕКСАНДРА

Чи може виробитися звичка страждати? Страждати  від нестерпного  душевного хвилювання, від сильного фізичного болю, від безвиході? Останнього так багато в моєму житті. Чи я перебільшую? Здалась, опустила руки, коли вартувало шукати іншого шляху, переступила межу дозволеного, впавши  так низько, що годі думати… Куди я збираюсь? Яке майбутнє чекає на мене через годину?  Можливо, катування, знущання, ґвалтування? Але ж вона обіцяла лише одну ніч… Обіцяла.

Поспіхом кліпаю повіками, щоб не зронити сліз. Я поклялась собі більше не плакати. Якби не було важко – жодної солоної каплі. Вистачить ридань, вистачить страждати. Нехай сьогодні мене принизять, розтопчуть брудними черевиками мою гордість, наплюють в самісіньку душу, сплюндрують мою невинність – я не здамся, бо завтра настане, а з новим днем воскресне і моя надія на життя.

Годинник  показує четверту, за цим слідує повідомлення на телефон.

-Машина чекає, – читаю вголос сповіщення, яке чорними пазурами страху таранить мій мозок.

 Так, я боюсь, тремчу, як овечка, яку ведуть на згубу. Зібравши залишки сміливості, востаннє кидаю погляд на своє зображення в дзеркалі. На мене дивиться інша Саша, не та, яка вчора сиділа в простенькій одежині під капличкою без макіяжу і заплаканими очима. Мимоволі завмираю від захвату. На мені елегантна в коліно сукня насиченого винного кольору. Широкий виріз  ледь оголює білосніжну шкіру плечей, звабливо підкреслюючи тільки ямочку нижче шиї. Вона облягла мене ідеально. Вишукана, стримана, в ній я почуваюся королевою. В мене прекрасний макіяж: тонкі чорні стріли підкреслюють великі очі, ще більше зробивши акцент на тій тузі, яка навіки поселилася в їхніх глибинах, легкий відтінок рожевого блиску надає устам схожості з пелюстками  троянди, а тональний крем врешті приховує блідість шкіри і темні круги втоми.

Для доповнення образу дістаю із коробки, яку вранці мені доставили разом із сукню від незнайомки, красиві, чорні в блискітку туфлі на високих підборах. Вони ідеально пасують під одяг та моє темне волосся.

В голові закрадається думка: якби мене бачив Сергій! Та він зник, знову зник без зайвих попереджень і слів, просто зробив, як йому зручно, ніби я - річ, чи предмет, яким можна покористуватись і викинути за непотрібністю. Принаймні, я втішала себе  таким здогадом, щоб було легше морально пережити прийдешню ніч.

Ніч…

Ніч з невідомим чоловіком…

Ніч з чужаком…

Наостанок пробігаю очима самотню квартирою. Вже двадцять років вона не знає змін, і завтра буде такою, як сьогодні, як вчора. Натомість я переступлю її поріг іншою людиною. Я вже інша… Знову кидаю косий погляд на телефон. Пора…

ДУБОВ

Повідомлення…

Від неї…

«Сподіваюсь, у тебе все теж класно».

І спільне фото  з накачаним бодибілдером в додаток - верх залишків здорового глузду моєї майже колишньої  дружини Валерії. Але я чомусь не можу закрити сповіщення, знову і знову вдивляюся у світлину, безжально катуючи своє серце. Що я зробив  не так? Кохав, беріг, на руках носив і не вчувся, як за  роки  служби в органах втратив найцінніше – сім’ю.  З Валерією я прожив десять років, щасливе десятиліття допоки одного ранку не застав в своєму ліжку моложавого альфонса. Все було банально просто, як в анекдоті: повернуся раніше із відрядження.

«Чого не вистачало?» -  єдине, що запитав, збираючи благовірній речі на вихід.

«Екстриму…» - зате щиро відповіла. Тепер той екстрим зашкалює – на задньому плані бачу пальми та круті яхти, дорогий відпочинок, який Валерія може собі дозволити за мої гроші. Їх вона отримала в якості відступних за безконфліктний процес розірвання шлюбу, який ми так і не оформили.  Я пішов на великі поступки, бо лишній інтерес до моєї персони – протипоказаний. Цікаво, на скільки вистачить жінці тих грошенят? Десь незабаром мають закінчитись і тоді чекай перелітну пташку в ріднім краю. Кілька років ми живемо окремо: Лєра на островах, я на роботі.

Бережно провожу пальцем по обличчі  жінки і вкотре задаюсь, чи ще кохаю її, чи викликає в моїй душі трепет її руде волосся,  бронзовий відтінок шкіри, тонкий сміх? Почуття змішанні, в них переважає образа та зачеплені самолюбство і гордість.  

-Товаришу генерал, дозвольте! – після кількох коротких стуків кісточками пальців об двері, на порозі мого кабінету з’являється лиса голова начальника слідства  полковника поліції Євгена Лірника, а його розкотистий тембр одразу заповнює рештки простору.

У відповідь ствердно киваю, вловлюючи в кроках підлеглого невпевненість та острах. Терпіти не можу в людях  цих якостей, тим більше вони не допустимі офіцерам. Мимоволі примружую очі, продовжую свердлити поглядом прибулого і подумки намагаюсь вгадати, яка чергова халепа спіткала слідчий підрозділ. А зараз ох як не можна помилитись! Занадто багато стоїть на кону.

-Андрію Олександровичу, - він запинається, нервово переминаючись з ноги на ногу. Мені дуже не подобається  початок розмови, дуже. – Гуля не вийшов на зв'язок.

-Що?

-Боюсь, операція увінчалась черговим провалом…

Ще в дитинстві батько навчив мене контролювати емоції, але не витримую… Щосили гепаю по столі кулаком, папери і монітор підлітають, а Лірник  втискається до стіни.