ГЛАВА 11

ОЛЕКСАНДРА

Щось я не розумію  справжнього сенсу слів незнайомки. Що даруватиму? Насолоду? Невинність?

-Боюсь, ви звернулись не за адресою, - я різко підриваюсь на ноги, наче піді мною не лавка, а розбурханий вулкан. -   У нас нічого не може бути спільного, всього найкращого.

-Стривай, - її рука швидко обхоплює моє тонке зап’ястя і з силою здавлює його, наказуючи спинитись. Перелякано перевожу погляд на чужі пальці, поті на жінку, до якої відчуваю огиду і неприязнь. – Ти не так все зрозуміла.

Її тон набуває улесливості,  погляд  - удаваної доброти, але захват вона не послабляє.

-Допоможи  хорошій людині, натомість  тебе озолотять. Матимеш гроші на операцію, а в разі послуху – житимеш, як у Бога за пазухою, ні в чому не знатимеш обмежень. Чи тобі  попереднє життя більше подобається?  

-Відпустіть! – сичу у відповідь, вириваю руку та йду геть від пройдисвітки.

-Тоді погоджуйся на одну ніч, як така горда. За твою цноту щедро  заплатять, тільки зроби, що накажуть.

Жінка силою втискає мені щось в долоню і сама зникає серед дерев. Немов її не було. Немов вона привид. Тільки  красива візитка нагадує про дивну, неприємну  розмову.

Я хочу викинути  непотрібний папірець, який  подібно пекельному  вогню  обпікає шкіру, але поруч не бачу  жодного смітника. Хоч-не-хоч, відправляю злощасний доказ зустрічі в сумку.

Часу розслаблятись немає, потрібно їхати в іншу лікарню до тата, змінити Риту.

Сонце давно перекочується з полудень, коли врешті добираюсь до потрібної палати.  Батько спить, розвернувшись до стіни, а поруч нього бачу Риту, яка теж дрімає на стільці в незручній позі. В руках у неї обвисла місцева газета із зображенням на першій сторінці чоловіка, його роздивитись не можу, бо папір скручений. Цікаво, відколи подруга інтересується новинами з друкованих видань?

-А,  Сашка!  - втомлено потирає очі, миттю прокинувшись на мої кроки. – Щось довго ти.

-Справи були нагальні. Дякую, що виручила.

У відповідь Рита лише відмахується, мовляв пусте.

-Лікар просив зайти, коли з’явишся, - додає, підводячись зі стільця, потім соває мені газету. – Тримай, почитаєш пізніше пресу. Хтось забувся, коли виписувався.

Неохоче беру до рук знахідку і мимовільно завмираю на красивому обличчі на перших шпальтах: на мене дивиться розумними очима солідний чоловік років сорока, в нього мужнє, вольове підборіддя, коротке по-модному підстрижене волосся, ідеально вибрита шкіра. Щось в його погляді є притягуючи, сильне, він наче поглинає своєю енергетикою.

-Красунчик, правда? – Рита посміхається на всі тридцять два, підгледівши моє завмирання. – Старший мужчина – от хто тобі потрібний. А цей  Сергій… Вискочка малолітня. Вчи тебе, вчи – одні двійки.

Я не встигаю заперечити, в палату проходить лікар, який направляв мене на обстеження до Охріменка. Виявляється, він лікує мого батька.

Чоловік в білому халаті легким кивком голови наказує слідувати за ним, я покірно вирушаю слідом в ординаторську.

-Як ваші справи, Олександро? Ви пройшли огляд? – цікавиться, як тільки двері зі скрипом закриваються за його широкою спиною. – Що  сказав колега?

-Операція… Потрібна негайно платна операція.

-Мені дуже жаль, але спробуйте знайти гроші. Для батька ви – єдина опора і надія.

-Я розумію, - намагаюсь не розплакатись перед ним, бо ж де мені взяти ті гроші. - Як він?

Лікар коротко запевняє, що стан тата – стабільний, його  життю, нічого не загрожує, і так, як лікарі роблять все можливе, мені можна піти ночувати  додому.

Щиро подякувавши чоловікові, повертаюсь в палату попрощатись з татом. Він вже прокинувся і тепер бадьоро зустрічає дочку.

-Сашко, щось ти останнім часом погано виглядаєш,  - знову береться за старе, а моє серце відмирає, знову щасливо тріпоче,  наповнюючись  вдячністю за турботу. Це так приємно: знати, що тебе люблять, чекають, підтримують, просто знати, що ти потрібна. На очі мимовільно вилазять зрадницькі сльози. Їх багато, вони важкими краплями скочуються по висохлій шкірі батькової руки, яка ніжно стискає мою холодну долоню.  

Я повинна жити, повинна боротись за своє життя, за спокій найдорожчої людини.

-Все гаразд, не хвилюйся. Головне, щоб з тобою було все добре.

-Доню, бережи себе. Твоє життя тільки починається.

Ох, тату, моє життя … Воно хоче обірватись, так і не давши змоги сповна насолодитись ним.

Провівши кілька годин з татусем, врешті прощаюсь і вирушаю додому. За цілоденною біганиною я зовсім забула про Сергія, тому в маршрутному таксі похапцем перегортаю виклики, сповіщення, чи бува не пропустила від  чоловіка звісточки. На жаль, ні. Жодного натяку на його спробу зв’язатись зі мною.  Прикро, але, можливо, він зайнятий на  роботі і приїде увечері? Все-таки ключі забрав.

З хиткою надією у серці, що вдасться разом повечеряти, скромно затарююсь в найближчому супермаркеті неподалік дому й поволі з важкими ношами плентаюсь до рідної домівки. В голові пусто, думки ніби розбіглись в різні напрямки, полишивши мене на одинці із собою. Стільки всього останнім часом звалилось на мене, що перевантажений мозок сам відключається, я навіть не помічаю, як зупиняюсь під знайомими до кожної подряпини хиткими дверима, які чомусь застаю відчиненими. Прокрутивши ще раз замок, спантеличено тягну за ручку – таки відкриті. Що за? Ступаю крок і завмираю з відкритим ротом, важкі   пакети самі падають на підлогу, щось б’ється, але відреагувати не маю сили. Переді мною хаос…  Справжнісінький хаос, який після себе можуть залишити тільки грабіжники.

-Тільки не це! – кидаюсь до потаємного сховку, в якому як зіницю ока берегла золоті сережки – єдину згадку про матір, і дванадцять тисяч гривень на «чорний» день, остання копійчина, зібрана титанічним трудом. Хитромудро вирізана шкатулка зберігалась за книгами у невеличкій шафі. Якби я знала, що хтось може посягнути на наші злидні, то підшукала б більш підхоже місце, хоча, судячи по  рейваху в житлі, ховай не ховай, все одно б знайшли. На місці хіба залишилась стара трухлява підлога. Решта: шухляди, тумби, ліжка, кухня, геть банки з крупою, перекинуто в пошуку цінностей.