ГЛАВА 10

ОЛЕКСАНДРА

Лікар – мужчина років сорока, високої постави, худорлявий – задумливо роздивляється супроти світла рентгенівські знімки, раз по раз міняючи то один, то другий. Кілька годин, які я провела в очікуванні результату в коридорі, тривали вічність, але ці секунди… Секунди в очікуванні вердикту – безкінечні. Нервово тереблю пальцями ручку сумки, раптом відчуваю, як в роті виникає солодкувато-терпкий присмак крові. Не вчулась, в напрузі  прокусила кутик нижньої губи. Похапцем проводжу по вустах, чи бува не виступила багряна рідина на шкіру. Соромно ж. Хоча лікареві – байдуже, він ще не таку реакцію бачив. Він вкотре оглядає плівку.

Самохіть окидаю бездумним поглядом кабінет, про себе відмічаючи, що він нічим не відрізняється від інших лікарняних кабінетів. Один стіл, два стільці, простенька шафа,  в яку може поміститись виключно зимова куртка, а ще незамінний атрибут – настільна лампа.

-Олександро, в мене для вас дві новини, -  голос Охріменка звучить глухо, немов із  самісінької середини, він добирається довгими щупальцями до мене і я тремчу від страху. Швидше, швидше вимовляй приречена я чи ні.

Лікар зирить поверх вузьких окулярів,  слідкуючи за реакцією чергової безнадійної, принаймні такою я себе бачила в його аквамаринових очах.   

-У вас є новоутворення – це погано. Від цього запаморочення, головний біль і втрата свідомості. З хорошого – операційне втручання врятує вас.

Напевне, я забуваю дихати, бо гострий біль в легенях через відсутність повітря поволі повертає в світ почуттів. Отже, я – хвора. Потрібна операція, яка збереже мені життя. Ці висновки подібно смерчу зносять решту думок, закликаючи думати про одне – порятунок.

- Моя рекомендація – не затягувати і чим скоріш лякати на підготовку.

-Я… - тягну і більш собі, аніж йому тверджу. – Я згідна.

Лікар відкладає знімки, бере до рук ручку.

-Чудово, це правильне рішення. Я покладу вас в стаціонар і вже завтра  почнете здавати аналізи та пройдете інші діагностики.

Я рада. Дуже рада, що так швидко мене можуть прийняти, почати лікувати, але є одне «але».

-Зараз  не можу, на жаль, - запинаюся на кожному слові. – Тато хворий в лікарні. Він – інвалід.

-Тоді  попросіть когось з рідних побути з ним, в крайньому разі найміть сиділку. Зрозумійте, для вас час іде в зворотному порядку.

-Боюсь, нічого не вийде, - ковтаю гіркі сльози, але вони зрадницьки біжать по  блідих щоках.  – У мене, окрім батька, більше нікого немає, і грошей немає на доглядальницю.

У відповідь ескулап втомлено відкидається  на спинку стільця.

-Річ у тому,  операція теж  потребує певних витрат. Для когось  така суму буде не значною, а для вас, як розумію, небаченою.

-Скільки?  - мій голос чужий, позбавлений милозвучності і лагідності, в ньому звучить виключно приреченість. Я намагаюсь не  дивитись на лікаря, менш за все  я хочу бачити його співчуття, але очі самі заглядають в його.

-Підготовка, проведення, ліки під час реабілітації, приблизно…

Почуте вражає, вбиваючи залишки надії.  

-Ох! – мимовільно викрикую, затуляю рота долонею, по якій миттю біжать потічки  сліз. Я вже не можу стриматись. Та чи варто?

-Я розумію скруту вашого становища, але постарайтесь, поки не пізно,  знайти гроші. Хвороба прогресуватиме і тоді ми не зможемо нічого вдіяти.

-Часу? Скільки у мене є часу? – я хапаю ротом повітря, бо готова задихнутися в маленькому тісному приміщенні, пропахлому спиртом та хлором. Його стіни давлять, бажають розчавити мене ніби мураху, мені б втекти, не чути страшних слів і попереджень, але зась.  Правда все одно настигне, хочу  цього чи ні.

-Мало, Олександро, часу зовсім мало.  Будьте мужніми.

Зачинивши зі скрипом за собою двері, виходжу з кабінету наче опущена у воду: понура, притлумлена, самотня. Просити поради, підтримки – марно, тому що немає до кого звернутись. Рита, мій батько,  я  ніколи не тримали в руках озвученої суми, і навряд колись побачимо таку пачку грошей. Крізь пелену сліз помічаю, що під стінами багато хворих, які прийшли в диспансер з рідними. Вони не одинокі в своєму горі, не самотні, не забуті. І я заздрю, що мають надійну підтримку, опору. Я ж одна на світі як палець.

         Не розбираючи шляху, повністю поглинута власним горем, полишаю злощасну будівлю, наскрізь  просочену людськими бідами і стражданнями.  Спекотне літнє сонце високо піднялось над землею, щедро зігріваючи її в обідню пору. Ноги самі несуть в напрямку невеличкого скверика на території центу, поруч з яким розташована мініатюрна капличка. Її гострі шпилі не сягають навіть крон височезних розлогих дерев, які стражниками обступили її зі всіх боків. Помічаю, що одна із лавок вільна,  важко присідаю на неї й підводжу погляд увись. Над головою ніжно шумить листя, в ньому плутаються шматки синього неба, тихо. Даю душі відпочити.

Мені необхідний спокій, щоб  обдумати слова лікаря, прийняти рішення, знайти гроші. Крадькома хочеться зателефонувати Сергієві. Для нього потрібна сума не надто велика,  можливо б він зміг позичити її, або надати в якості плати за майбутні переклади. Несміливо поглядаю на екран гаджету.  В цю хвилину дане рішення вважаю найоптимальнішим, але найважчим водночас, бо переживаю за реакцію чоловіка. Не вистачало справити враження  шахрайки чи чергової мисливиці за статками.