ГЛАВА 9

ОЛЕКСАНДРА

-Тобі каву з цукром  чи без? – озираюсь на Сергія, який  із телефоном  в руках обіперся плечем на стареньку  кухонну шафу. Він так не вписується в інтер’єр моєї квартири, що  мимохідь відчуваю сором за вбогість навколо нього. Вчора чоловік привіз мене додому і залишився ночувати. Я була вдячна йому за такий крок, адже залишатись сам на сам із собою в цих стінах, означало муку.

-З цукром, - м’яко відповідає, діловито насуплюючи брови. Він весь у віртуальному світі. І думками, і почуттями.

-Можу приготувати омлет, це найшвидше. Ти ж поспішаєш на роботу?

-Я? – здивовано підводить очі. – А в тебе сьогодні вихідний?

-Так, я відпросилась в керівництва. Кілька днів проведу біля батька. Така собі маленька неоплачувана відпустка.

Сергій робить назустріч кілька кроків і огортає мене своїми дужими руками. Крізь тонку тканину  проглядаються випуклості мускулатури, кожний порух. Від нього приємно пахне дорогими чоловічими парфумами, я ладна танути в цьому божественному ароматі, мліти в обіймах.

-Дозволь найняти доглядальницю,  - промовляє, зазираючи в очі, - є  престижні агентства, які добре спеціалізуються на подібного роду справах.

Його руки все міцніше обхоплюють талію, владно притискаючи до широкої грудної клітки, а  вуста, пухкі та м’які, нещадно скорочують між нами відстань.

-Боюсь, тато не зрозуміє.

-А ти поясни, що в твоєму житті з’явився сильний  чоловік, який здатний подбати про тебе, - його голос переходить на шепіт, він поволі веде нижньою губою по оголеній шкірі шиї, викликаючи в моєму животі шалене танго метеликів.

-Краще я сама, - з останніх сил намагаюсь опиратись його напору, але  легкий дотик гарячої руки до моїх грудей жене серце до найвищої позначки пульсу. Моє збите дихання говорить саме за себе, закликаючи Сергія рухатись вперед.

-Може продовжимо те, що не закінчили вчора? – вкрадливо питає і не чекаючи  відповіді підхоплює мене, владно садить сідничками на край столу, безапеляційно розводить мої стегна, вміщуючись між ними. Поділ сукні летить доверху, а  спротив одразу долає його вмілий язик у моєму роті.   Легкий стогін виривається з моїх покусаних губ, коли його пальці обережно відтягують в сторону тонку тканину мереживних трусиків.   

-Ти така… сором’язлива… Розслабся…

Подушечки пальців ковзають вглиб, бережно, ніжно, ніби вивчають кожний міліметр ніжної плоті, я тріпочу від незрозумілих почуттів, які хвилею накривають  мене з головою. В пошуках порятунку зводжу ноги разом.

-Не бійся… тобі сподобається, - ангельські слова демона залітають в серце, таранячи його  гострим наконечником стріли. Мені страшно, водночас хвилююче і так  добре.

-Я ще не… - заглядаю в потемнілі очі чоловіка, шукаючи в них розуміння.

-Ще не була з чоловіком? – дивується Добровольсткий, його брови будиночками злітають догори, він вірить і не вірить мені. – Олександро…

Його широка долоня підіймається до мого  волосся, заривається в нього, пальці ледь чутно торкаються тіла, викликаючи нову хвилю збудження.

-Я буду ніжним, ти дуже мені подобаєшся, Сашо.

Сергій говорить повільно, розставляючи акценти на кожному слові, особливо на передостанньому. І  я довіряю йому. Я просто не можу не довіряти людині, в яку, напевне, закохалась з першого погляду, ще за столом переговорів того доленосного дня, коли погодилась підмінити подругу. Я подаюсь вперед,  ховаюсь носом в гладку тканину сорочки, пропахлу його ароматом, котрий змушує забути і сором, і незручність та ряд інших, виплеканих роками   самотності без материнської любові комплексів.

-Дуже-дуже, - немов підтверджує попередньо сказані зізнання. Його безіменний палець малює тонку лінію від пупка до лона, а я вигинаюсь струною, ладною зірватись будь-якої секунди. – Моя хороша.

Він явно насолоджується моєю не компетентністю. Неминуче повинно рано чи пізно настати. І нехай воно станеться із таким харизматичним, розумним, амбітним чоловіком, як Сергій Добровольський.

Одним ривком  чоловік позбавляє  трусиків, хиткої перепони для зростаючої пристрасті. Його жаркі поцілунки стають вимогливішими, шаленішими. Я поспіхом розстібаю решту ґудзиків на сорочці, яка зараз зайва. Гаряче дихання, прискорене серцебиття…

Різкий дзвінок вхідних дверей застає зненацька. Раптовий, голосний звук луною  відбивається в голові,  розсіваючи пелену пристрасті й повертаючи до свідомості.     

-Не йди, - звабливо шепочуть губи змія-спокусника.

Систематичне натискання дзвінка кнопки переростає в гупання об хиткі двері.

-Сашо, відімкни, - чується за нами голос Рити. – Я знаю ти дома!

Першим відсторонюється Сергій, куйовдить світле волосся і  відходить до вікна.

-Це моя подруга, Рита. Ти вже бачив її, ми разом працюємо в бюро. Сьогодні збирались поїхати  в лікарню,  – намагаюсь пояснити несподіваний візит дівчини  і беру з полички запасні ключі. – Якщо не хочеш з нею бачитись, ось – зачиниш двері.

Несміливо протягую йому в’язку, в серці жевріє надія, що він таки візьме її. Сергій дивиться у вічі, пильно вивчаючи моє розпашіле обличчя, поволі тягнеться до моєї руки і накриває її своїми гарячими долонями. Вони такі теплі і сильні, що не маю сили вирватись з їхнього полону.