ГЛАВА 8

ОЛЕКСАНДРА

-Сергій зник, - замалим вимовляю пересохлими губами, приречено втупивши погляд в подругу, яка безтурботно соває ногами, сидячи на стільці в моїй малюсінькій кухні. Павлик зараз з моїм татом вивчає ази гри  в шахи в сусідній кімнаті і ми можемо спокійно поговорити про наболіле. – Вже тиждень.

- На обличчі Рити вимальовується здивування, котре вмить переростає у співчуття:

-Можливо, він у відрядженні. Не переймайся так. А ще краще подзвони йому, - радить вона і  поволі поправляє бюст, щільно обтягнутий тонкою тканиною коротенької яскравої майки.

-Я набирала, - топлю погляд в чашці прохолодного компоту. – Мов крізь землю провалився. На роботі його немає, колег питаю - мовчать, або знищують у відповідь плечима.  Телефон вимкнений. Я вже не знаю, що думати.

-О, подруго, не уявляла, що відшукається бойфренд, який так швидко і вміло підкорить твоє серце, - хмикає та, а мені невтямки, куди хилить. – Не хвилюйся. День-два об’явиться.

Я з гуркотом ставлю чашку на дерев’яну поверхню і заглядаю Риті у вічі, вимагаючи доладного пояснення. Так, нехай у мене не має досвіду у стосунках, нехай я далека від підкорень норовливих красенів, нехай я не вмію розбиратись в думках і бажаннях протилежної статті, але невже не підозріло: людина обіцяє, говорить, викликає довіру і враз – бац! Зникає зі всіх радарів. Для цього ж потрібні причини. Як мінімум причини.  

-Ох, дуринда ти, Сашко. Не тямиш ніц в чоловіках, а доросла вже дівчинка. Підведе під монастир цей твій Сергій, і головне – не зоглянешся!

 В душі  шкребуть коти. Слова подруги сіють в душу зерна сумніву, які без зволікань пускають коріння, глибоко, в найдальші закутки. Важко видихаю, але відчуття, які лежать на серці, не відпускають.

-Із Сергієм щось сталось, відчуваю – сталось.

-Ага! Сталось.  Я тут довідки деякі навела…

Та слова Рити залишаються недоказаними. Я їх не чую. Не чую, бо на кухню вихором влітає п’ятирічний Павлик. На його лиці  - жах. Справжній, не підроблений. Вмить зриваюсь на ноги, готова мчати в кімнату за тонкою стіною. Я вже знаю, відчуваю, мені не потрібні слова. Сталось щось жахливе. Тато…

-Дядя Ігор впав і очі закрив, - лепече налякано малий. – Він не чує мене.

Мій стілець із шумом відлітає в сторону.

Крок.

Два.

Секунди – вічність. Чую як Рита заспокоює хлопчика. І більше нічого, бо вже схиляюсь над непритомним батьком, котрий розкинувши руки в сторони подібно крилам, розплескався на долівці.  Він упав із табурета, на який вмощувався, коли сідав за свою улюблену настільну гру. Улюблений стілець і улюблена гра. «Що більше потрібно для щастя, Олександро»? – завжди повторював звичну фразу, коли, посилаючись на  рекомендації лікаря, вкотре прохала не переміщатись з візочка.

Тонка цівка крові нахабно поповзла вимитою підлогою. Вгледівши багряну рідину, я завмерла, невідривно стежачи, як вона все далі тікає від обважнілого тіла. Коли оживаю, кидаюсь до близької людини.

-Тату! Татусю! – спочатку шепочу, потім кричу, нещадно термошу за одяг – даремне, його очі заплющені.  – Будь ласочка… Не залишай мене…

Тремтячими пальцями намацую на зап’ясті пульс, слабкий, нерівний, але  пульс. Серце б’ється, отже є шанс на порятунок.

-Швидку! Виклич швидку! – волаю до Рити, яка виринає на порозі, а перед очима постають спомини кількарічної давності, коли в батька стався інсульт. Ніби дежавю, все починається з початку: серце, падіння, лікарня і довгі місяці реабілітації.

В очікуванні лікарів швидко збираю необхідні речі, з гіркого досвіду знаю: тата покладуть у відділення інтенсивної терапії; мені доведеться провести ніч в лікарняних коридорах, за день взагалі мовчу.

Батько тихенько постогнує – вже добрий знак. Я знову біля нього, так стрімко, що від падіння на колінах звиваю ніжну шкіру.  Байдуже. Не відчуваю. Головне – його життя.

Звернувши заплакані очі в напрямку вікна, молю в Бога підтримки і порятунку, а ще сили і витримки. Це все, що можу – сподіватись чуда.

Швидка приїздить незадовго після дзвінка. Як пояснює молодий фельдшер, чорнявий  хлопчина мого віку, вони були неподалік на виклику, тому зуміли оперативно прибути. Спочатку його юність змушує сумніватись в компетентності, але через кілька хвилин я вже соромилась цієї думки. Після потрібних маніпуляцій,  він нагороджує мене тією посмішкою, наскільки вона є вдалою  в даній ситуації. 

-Втрата свідомості – наслідок удару об кут тумби, але варто проїхати  на додаткові обстеження. Ми повантажимо пацієнта, а ви зберіть речі,  - лунає квартирою його командний чистий голос.

-Я готова, - ледь чутно  шепочу у відповідь киваючи на невеличку дорожню сумку біля ліжка. – Можемо їхати.  

Хлопчина затримує на мені хвилинний погляд, сповнений розуміння і співчуття, висловлюючи цим самим таку необхідну підтримку.

-Все буде гаразд. Ваш тато сильний чоловік, - промовляє до мене, а я ловлю себе на думці, що багато чого б віддала, аби вони звучали від  Сергія. Сергія, якого нема, який з’явився і зник яскравим світлом комети. А чи був  взагалі? Чи він – витвір моєї фантазії? Наші відносини так стрімко набирали обертів, а потім він раптово без пояснень зник

В кареті швидкої допомоги їду поруч з татом, його тонкі, висохлі пальці бережно стискають мою долоню. На щастя, він прийшов до тями, винувато посміхається до присутніх і намагається заспокоїти, мовляв нормально, нічого хвилюватися. Навіть протестував проти додаткового обстеження.