ГЛАВА 7

СЕРГІЙ

Вона зникає у дверях під’їзду і я зі  спокійною душею повертаюсь в автомобіль. Присівши за кермо, не поспішаю рушати, хоча телефон вкотре вібрує на панелі приладів. Байдуже. Почекає. Сам винен, що так швидко повернувся в країну.

Втомлено потираю вказівним пальцем  губи. Вони ще пам’ятають несміливі дівочі  відповіді, її терпкий аромат жасмину і дитячу добродушність.

-Спляча красуня, - немов відганяю мару, хитаю головою. Від нехитрих маніпуляцій мотор реве диким звіром, готовий без роздумів увірватись в лабіринти порожніх міських вулиць.

Востаннє кидаю погляд на розвалини, в яких проживають люди. Бр! Цікаво, щоб сказав  дорогий татко, якби я в якості нареченої привів Сашку з оцих нетрів. Вже можу представити її батьків:  мати в старенькому пошарпаному фартуху, який безнадійно пропах  підсмаженими  котлетами і батько, чомусь бачу його різноробом на заводі. Хоча, дівчина згадувала тільки за тата. Але чи важливо це?

В моєму випадку  беззаперечно ні. Якось дико звучить « в моєму випадку»…

Мимохідь кидаю погляд на спідометр. Варто скинути швидкість, спішити нікуди, але мені стрімка їзда допомагає сконцентруватись, тому втискую педаль  в дно.   

 Перед очима постає непритомна Олександра. Її образ змінює нахабна пика Ромича – мого хорошого друга дитинства. Ми працюємо у холдингу батька, інколи друзяка вміло виручає мій авантюрний зад. Він єдиний, хто хоч трішки позбавлений мого  сарказму та недовіри. Надуманий фантом Романа не дає спокою, як і не дає думка про безглузде парі, у яке я ненароком втягнувся. Що втягнувся? Сам його запропонував.  А друг теж хороший – підтримав божевільну ідею.

-Мала симпатична, - виринають із спогадів слова Романа, котрий нависає над дівчиною, коли та в очікуванні лікаря без свідомо лежить  на дивані.

-Всі переговори п’ялилась на мене, - відповідаю, ставши поруч з ним. – Ледь процес не зірвала.

-О, так! Їй аж млосно стало від твоєї присутності.

-Даремне хвилювалась, - відмахуюсь. - Подібні леді не в моєму смаку. Я люблю доглянутих, дорого одягнених і розкутих дівиць, для яких  секс без зобов’язань, все одно що підпис на туалетному папері.

-Погоджуюсь, вона з іншого тіста, одразу «так» не скаже.  

Я здивовано підіймаю брову. Невже Ромич кидає виклик, натякає, що не справлюсь із сірою мишкою?   

-Готовий посперечатись. Перекладач - наївна простачка. Дай два тижні і буде готова піти зі мною під вінець. Без зайвих вмовлянь, без роздумів, зробить все, як скажу, -  в крові починає кипіти адреналін; навіжений азарт до гри, який переслідує все життя,  з шаленою швидкістю виринає на поверхню.  Мені вже важко стриматись, важко контролювати себе, заборонена межа знову так близько і я божевільно хочу її перетнути.  Роман в’їдливо мружить очі, він ніби навмисне  мене спровокував, а тепер тягне паузу,щоб ще більше підігріти мій інтерес.

-А не шкода дівчинки? Після цього вона назавжди перестане вірити людям.

-Або, навпаки, хороший урок зробить її сильною і підійме з ряду безхребетних, - широко посміхаюсь, потираючи рук в передчутті нової гри. Пізно давати задню, друже. Я загорівся і мене ніщо не зупинить.  

Телефон знову дає про себе знати, повертаючи до реальності. Цього разу телефонує мама. Її раніш красиве, а зараз перекроєне вмілими пластичними хірургами обличчя, дивиться на мене неприродним прорізом очей із гаджету. Отже, під’єдналась  важка артилерія. Цікаво, матусю, чию сторону сьогодні ти займеш?

Врешті заїжджаю на територію батьківського особняка. Величезний, у три поверхи будинок зустрічає яскравим освітленням в кабінеті тата, за сумісництвом мого вимогливого, грізного шефа. Якщо предки зібрались там, розмова передбачається серйозною,

Домоправитель чемно вітається, натякаючи пройти за ним. Вказівка тата, боїться, що передумаю з’явитися на аудієнцію. Давлячи смішок від дитячості витівки, покірно  крокую на килим до його величності Анатолія Добровольського.

Як сподівався, вся родина зібралася в чотирьох стінах батькового кабінету.  Господар належно сидить у широкому м’якому кріслі за письмовим столом.  Батьки у мене молоді. Тато підтягнутий, спортивної тілобудови, широкоплечий, завжди відвідує тренажерку і потай молоду коханку. Мама – невеличкого росту  жіночка, блондинка, до речі, її  колір волосся і очей передався мені у спадок,  любителька всіляких благодійних заходів і модних  показів, сидить на зручному диванчику із розгорнутою книгою. Біля неї – її батько,  любий серцю сивочолий дідуган, якого я не можу терпіти ще з колиски. І навіщо він сюди приперся?

-Здоров рідня, засумували за нестерпним чадом?

-Не блазнюй,   - горлопанить батько, гепнувши кулаком по дерев’яному полотні. Нічого не змінюється, кожна зустріч в рідному домі ось так – геп по столі.

Я демонстративно підіймаю руки догори і слідую в глиб приміщення. Три пари очей невідривно стежать за кожним рухом,  готові придушити мені, спопелити.

-Чому тебе сьогодні не було в офісі?– крижаним тоном питає глава сім’ї. В дитячому віці я дуже боявся його окриків, але з віком виробився імунітет. Тому розслаблено розміщуюсь на кріслі супроти його сердитого обличчя, закидаю ногу на ногу, схрещую руки на грудях, і лише тоді спокійно відповідаю: