ОЛЕКСАНДРА
-Сашо, це звісно не моє діло, але тебе сьогодні знову Сергій Анатолійович підвіз? – майже пошепки запитує секретар Добровольського – молодшого – моя ровесниця Ліза, моторна і спритна блондинка невисокого зросту, коли я знімаю на її робочому ксероксі потрібну копію.
Вчора дівчина мені добряче допомогла з купою паперів, які надіслали із фінансового відділу. Цифри, в яких я плуталась, вона швидко впорядкувала, детально розповівши що за чим йде і в котрому порядку потрібно все синхронізувати. В її кругленькому обличчі я бачила друга. Але запитання про Сергія здивувало. І як вона могла запримітити нашу конспірацію, якщо я вранці полишила його машину майже за квартал від компанії.
-А як…
-Я дізналась? – посміхається у відповідь дівчина. – Заспокойся, просто проходила мимо.
-Так, Сергій випадково мене зустрів.
-Випадково? – в її голосі звучать нотки недовіри, а мені стає до болю прикро і за обман, і за невдале приховування відносин. Хоча, про які відносини між мною та сином мого роботодавця може бути мова? Ми знайомі всього третій день. Тільки третій день, а моє серце б’ється сполоханою пташкою при згадці його імені, руки пітніють від хвилювання, яке розгорається пекельним вогнем усередині тіла.
Третій день…
-Справа твоя. Але я хочу попередити: Анатолію Добровольському дуже не сподобається звістка, що його єдиний син крутить шашні із … такою, - Ліза запинається, не наважуючись мовити далі. Але, подолавши внутрішню боротьбу, додає, - такою, як ти чи я. Бути його ворогом – рівносильне смертному вироку.
Слова - як сіль на рану, пече до глибини душі.
-Сама розберусь, - одказую трішки грубо, проте та явно не заслуговує такого ставлення, все-таки хотіла як краще. – Дякую.
Ліза розуміюче киває головою, мовляв, я тільки попередила, а ти вирішуй сама, як вважаєш за потрібне.
***
А після закінчення робочого дня, як обіцяла, мчусь на побачення. На моє перше побачення з Сергієм. Він забирає мене своїм червоним спорткаром з-під центрального входу в холдинг. І байдуже, що Ліза нагороджує співчутливим поглядом, що десятки очей працівників проводжають нас поглядами, і що завтра я можу вилетіти під три чорти з добре оплачу вальної роботи. Байдуже! Я встигла засумувати, а серце молить побачити ЙОГО.
Добровольський вже переодягнувся. На ньому красуються темно-сині джинси та яскрава червона футболка-поло. Він зустрічає мене з величезним букетом білих троянд, красивих і витончених як саме літо.
-Готова до шалених перегонів? – вкрадливо запитує, зазираючи в очі, де бачить тінь сумнівів. – Не відвертишся! Сьогоднішній вечір – мій.
Чоловік галантно допомагає присісти, швидко сідає за кермо та безжально жене автомобіль вулицям за місто.
-Сергію, обережніше! - благаю, але той ще більше тисне на газ. Мотор реве, гума свистить, але поступово розслабляюсь, мені починає подобатись, я навіть інакше почуваю себе в присутності чоловіка. Напруга спадає і знову повертається природна невимушеність.
Кажуть, швидка їзда допомагає зняти стрес. Таки правда! А ще пережиті емоції єднають: ми сміливо переглядаємося, жартуємо і нам комфортно разом. Сонце вже давно сховалося за обрій, коли ми повертаємось в місто, де чоловік обирає пунктом призначення міську набережну. В таку пізню пору на ній малолюдно, лише поодиноко бродять закохані парочки. Вийшовши із машини, я на повні груди вдихаю свіже повітря, яке пахне річкою і розжареним дорожнім покриттям.
Обожнюю літні вечори, час, коли земля ще дише денною жарою, а тьмяні сутінки оповивають світ ледь відчутною прохолодою. Незабаром ніч повністю втупить у свої права, загорівшись мільйонам вогників сонного міста у серцях двох людей, які безтурботно споглядають тихе, чорне плесо річки. Нічні ліхтарі слабо освітлюють набережну, яка довгою змією тягнеться вздовж Південного Буга.
В одній сукенці морозно, і я, обхвативши себе руками, намагаюсь трішки зігрітися, потираючи долонями задубілу шкіру. Запримітивши ці нехитрі рухи, Сергій дістає із багажника теплий плед.
-Як тобі працюється в нашому холдингу? - вкутуючи в м’яку тканину мої худорляві плечі, запитує чоловік. – Напевне, мій татко навіть телефоном заганяв тебе сьогодні. Він - навіжений трудяга.
- Поки не встигла зрозуміти, - слабо посміхнулась у відповідь. – Але те, що вимогливий – стовідсотково.
-А ще владний, серйозний і дуже небезпечний, - недвозначно промовляє над вухом Сергій і загадкового мружить погляд. – З ним ігри ризиковані.
-Мені нічого боятись. Мій батько, навпаки, добрий та чуйний. Для мене він – зразок справжнього чоловіка.
-І яким же повинен бути справжній чоловік? – Добровольський підступно скорочує відстань між нами, він майже поруч, його дихання лоскоче шию, обпалює щоки, губиться у волоссі. Очі, прекрасні, глибокі, вони гуляють моїм обличчям і я розчиняюсь подібно желе в цих темних озерах, які блищать пристрастю. Мене тягне в його обійми, чарівлива енергетика полонити єство, мені хочеться більшого – поцілунку.
-Турботливим, - здавлено одказую в страху лишній раз дихнути.
-Турботливим… - Сергій повторює слова і ледь чутно торкається спокусливими губами щоки. Тілом біжать мурахи, відчуваю, ноги підкошуються, але хлопець вчасно підтримує мене, делікатно обхопивши стан.
#3634 в Любовні романи
#1690 в Сучасний любовний роман
#671 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.07.2020