ГЛАВА 4

ОЛЕКСАНДРА

-Сашулька, ти сама не своя після переговорів в «Агроколосі», -  змовницьки усміхається Рита, подаючи мені барвистий стаканчик з духмяною кавою. Ми зберігаємо маленьку традицію: ранок починаємо з походу в невеличку кав’ярню поряд бюро. – Вся замріяна така, таємнича. Невже принца зустріла? Не будь занудою, розповідай, що сталось на переговорах.

Я набираю повні груди повітря і несміливо підвожу на подругу очі. Що сказати? Правду? Та тієї правди я сама боюся гірше  вогню! Ось уже кілька днів образ Сергія не полишає моєї схвильованої фантазії. Щоб не робила, куди б не  йшла, повсюди бачила його вродливе усміхнене обличчя. А ті кинуті ненароком слова  про можливу зустріч взагалі глибоко засіли  в  серці, тепер я постійно те й роблю, що перевіряю телефон чи зирю по сторонах.

Постійна напруга з’їдала мене із середини, вимагаючи негайно поділитися внутрішніми переживаннями.    

-Ти віриш в кохання з першого погляду? – наважуюсь запитати дівчину.

-Я? – на її веснянкуватому  обличчі мелькає тінь нерозуміння. З Ритою  дружу з університету, щоправда, дівчина його закинула на третьому курсі, перевівшись на заочне відділення, бо  в її житті з’явився маленький Павлик. Ефектна блондинка з яскравими блакитними очима і пухкими губками, маленьким носиком, була для мене еталоном жіночої краси: її світле волосся водоспадом сягає попереку, виблискуючи шовком супроти сонця; довгі пухнасті вії, які не потребують  навіть туші; солідний розмір грудей та кругленька попка пропорційні до її вище середнього зросту.  А ще вдача. Весела,  завзята, з відмінним почуттям гумору Рита Булгакова - душа компанії.

 -   Стривай, ти вирішила від мене приховати цікавеньке? -  вона ображено дує губки, тепер точно без допиту не відпустить. - І хто цей герой, якому вдалося розтопити серце крижаної королеви?  Я його знаю?

У відповідь заперечно хитаю головою. Ми присідаємо на лавку неподалік будівлі, в якій  знаходиться наш офіс. Під столітнім дубом прохолодно, хоч якась тінь від  палючого червневого сонця. Рита згорає від нетерпіння, а я не можу наважитись на зізнання. Врешті подруга штовхає  в бік.

-Мовчанка не врятує.

- Я познайомилась з  чоловіком, - ховаючи щасливі очі і несміливо видаю потаємні переживання душу. –  Він… Він просто нереальний.

-О, схоже моя  Сашка  попала, - смакує словами дівчина. – Нарешті сталося. Давай не тягни, я хочу почути все в найменших деталях.  

Рита підсувається ближче, зацікавлено заглядаючи мені в обличчя.

-Ви вже цілувались?

-Припини, - фиркаю, - він тільки підвіз мене до  бюро. Я навіть не знаю чи ми зустрінемось знову.

-Він що іноземець?

Я заходжусь сміхом, поспішаючи заспокоїти її, поки не придумала безлічі можливих варіантів.

-Ні, він працює  в холдингу «Агроколос», - я не встигаю договорити, бо неподалік від нас  зупиняється добре відома червона спортивна машина. Серце завмирає і я забуваю дихати. – Сергій…

Рита теж слідкує в тому напрямку очима і ошелешена видає:

-Це  він? Нічого собі, подруго.  Та він справжнісінька мрія! – її очі невідривно стежать за високою поставою чоловіка, який, не запримітивши нас, впевненої ходою направився в двері бюро перекладів Гвоздецької.

-Потрібно повертатись, - зриваюсь з місця. – Цікаво, що йому потрібно.

-Його Попелюшка.

-Вірніше, спляча красуня, - я загадково всміхаюсь, хапаю здивовану дівчину під руку і тягну за собою. На пояснення немає часу.

Окрім нас, в Гвоздецької працює ще одна жінка – Марія Василівна. Вона старша, має онуків, але змушена підробляти перекладами, щоб допомагати трьом дітям  свого непутящого сина. Добра серцем та щира душею, Марія Василівна завжди відносилась до мене, немов до своєї дочки. Її підтримка та порада не раз ставали у пригоді. Ось і зараз вона кидається до мене:

-Сашо, до нашої гримзи такий файний молодик завітав. Про тебе запитував.

-Про мене? – не вірю власним вухам  та  розпитати не встигаю, бо на порозі кабінету з’являється начальниця, яка, помітивши мою персону, легким помахом руки мовчки наказує пройти за нею.

Відчуваю, як тілом біжать мільйони мурашок.  Ноги ватні, з  величезними зусиллями долаю кожний метр, котрий розділяє мене та Сергієм. Дихання збивається, а  серце виконує такі сальто, що  мить - і обірветься.

Кабінет керівниці  являється доволі просторим приміщенням, але і воно робиться затісним, коли зустрічаюсь поглядом з хлопцем, який розслаблено розкинувся на невеличкому диванчику   під вікном.   Він одразу дарує сліпучу посмішку.

-Доброго ранку, - несміливо вітаюсь, зупинившись неподалік  письмового столу начальниці.  Та неквапливо обходить мене, щоб присісти в крісло, секунди  під пильним поглядом знайомого здаються вічністю. Я готова крізь землю провалитися, сховатися в нірку і  не висовуватися з неї до  глибокої старості. Мені давно не було так не зручно, як зараз. Немов під мікроскопом.

Я намагаюсь не дивитись на Сергія, втуплюю погляд в робочі папери на столі. Однак, спиною відчуваю на собі теплий погляд, яким мною милується останній.   

-Сергій Анатолійович потребує перекладача на тиждень. Оскільки ви, Олександро, вже співпрацювати з холдингом «Агроколос» і замовники залишились задоволені вашою роботою, я вирішила закріпити вас за цією справою, – голос начальниці звучить монотонною. -  Тому передайте, будь ласка, колегам  решту нагальних перекладів і приступайте під керівництво пана Добровольського.