СЕРГІЙ
В крові починає кипіти адреналін; навіжений азарт до гри, який переслідує все життя, з шаленою швидкістю виринає на поверхню. Мені вже важко стриматись, важко контролювати себе, заборонена межа знову так близько і я божевільно хочу її перетнути. Роман в’їдливо мружить очі, він ніби навмисне мене спровокував, а тепер тягне паузу, щоб ще більше підігріти мій інтерес.
-А не шкода дівчинки? Після цього вона назавжди перестане вірити людям.
-Або, навпаки, хороший урок зробить її сильною і підійме з ряду безхребетних, - широко посміхаюсь, потираючи рук в передчутті нової гри.
Пізно давати задню, друже. Я загорівся і мене ніщо не зупинить.
ОЛЕКСАНДРА
-Ей, спляча красуне, прокидайся! Принц тебе вже поцілував, - чується над головою приємний чоловічий голос, який манить швиденько відкрити важкі повіки. – Давай, давай! Вистачить вилежуватись на моєму диванні.
Спочатку не розумію, що зі мною і куди потрапила. Можливо я вмерла, а то говорить янгол? Врешті приходжу до тями, швидко кліпаю, щоб зняти сонний дурман з очей.
-О, так вже краще, - я обертаюсь на слова і завмираю із широко відкритими зіницями, бо до мене усміхається знайомий незнайомець, котрий сидів навпроти за столом переговорів. Серце вкотре завмирає. Я маю чудову можливість роздивитися його, що і нахабним чином роблю. Йому років двадцять п’ять, не більше. Він виглядає доволі привабливим. Високий, худорлявий, зодягнений у світлу сорочку, яку недбало розстебнув на перші два ґудзики, та стильні темно-сині штани. Не скажу, що має модельну зовнішність чоловіка із глянцевого журналу, але риси його обличчя приємні, ними хочеться милуватись, а також тонути без роздумів в глибоких синіх озерцях, які невідривно стежать за мною. Від нього віє юнацьким азартом, молодістю і любов’ю до життя, його енергетика, подібно першому весняному теплу, яке зігріває засмучену душу.
Озираюсь. Я лежу на широкому шкіряному дивані в невеликій кімнаті, в котрій помічаю ще дерев’яну шафу. Приміщення - не кабінет і не спальня, швидше за все – зона відпочинку, відокремлена від частини офісу.
-Що зі мною? – сполохано зирю на рятівника, який не дав впасти додолу після переговорів.
-Ти добряче всіх налякала, але лікар сказав, що нічого страшного не сталось. У тебе звичайна перевтома на фоні тривалого голодування, - видає у відповідь чоловік.
-Голодування? – якого ще голодування, якщо я не їла тільки сьогодні вранці.
-Твій живіт, - він без зайвої тактовності киває в потрібному напрямку, - видає такі голодні звуки, що важко не поставити вірний діагноз.
-Ви помиляєтесь. Але в будь-якому разі дякую. Мені пора.
Спроба швидко підвестися закінчується черговим туманом перед очима і різким головним болем. Втративши рівновагу, гепаюсь на п’яту точку.
-Не так швидко, - співчутливо промовляє чоловік, - сили зовсім полишили тебе. Он яка худа.
Він делікатно бере мене вище ліктя і допомагає встати на ноги. Я сягаю йому до плечей, тому закидаю голову, щоб чемно подякувати. Краще б я цього не робила. Повні вуста, якими нещодавно потайки милувалася, опинилися катастрофічно близько до моїх, а магнетизм синіх очей чаклував до глибини. Якийсь невловимий зв’язок змушує нас дивитись один одному у вічі. Я першою приходжу до тями.
-Мені дійсно пора, - звільняючись від захвату, поволі бреду до дверей. Проте не зробила кількох кроків, як взуття спричинило невимовний біль в місцях стертої шкіри. Моє ганебне кульгання не втекло мимо очей нового знайомого.
-І навіщо ви, жінки, так ускладнюєте собі життя. Ходімо, відвезу тебе додому.
Турбота вразила, хотілось одразу закивати головою в знак згоди, але я не могла займати його час, це було б не красиво з моєї сторони.
-Доберусь сама. Дякую.
-Як тебе хоч звати, втікачко! – чую за спиною веселий голос. – Можливо, колись зустрінемось.
Таки обертаюсь назад і ловлю його безтурботну посмішку. Він стоїть, склавши руки на грудях, в очікуванні відповіді.
-Олександра. Всього доброго.
-Олександра, - він смакує моє ім’я. – До зустрічі, Олександро.
Я прожогом кидаюсь до ліфта, немов за мною женеться стадо голодних вовків. Лише в коридорі почуваю себе більш-менш в безпеці й врешті втихомирюю збите дихання. Хоч би він не помітив мого хвилювання. Дуринда, витріщалась на нього, немов закохалась з першого погляду. Чи таки закохалась?
З кашею в голові, змішаними почуттями на серці бреду до зупинки. Кроки даються важко, та я намагаюсь не звертати уваги на біль. Раптом шлях до маршрутних таксі нахабно перетинає спортивний автомобіль, який так і блищить супроти сонця ідеальним відтінком червоного. Я очманіло витріщаюсь, готова розверещатись нахабі в обличчя. Та на зміну обуренню приходить розгубленість, бо з автівки показується знайома самовдоволена фізіономія.
- Сідай підвезу, нам по дорозі! – і відкриває переді мною дверцята.
-Я не…
-Не їздиш з незнайомцями? Вірно робиш. – чоловік знову сіяє білосніжною посмішкою. – Я – Сергій. Поїхали швидше, тут зупинка заборонена.
#3808 в Любовні романи
#1809 в Сучасний любовний роман
#697 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.07.2020